Розділ «Частина друга»

– І гори є вищі за ваші.

— А дерева?

– І дерева, і трава, і квіти, і птахи — все є.

— Значить, і твоя країна хороша?

— Дуже хороша, Гахаре.

— А чому ти потрапив до нас?

На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:

— Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.

Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав:

— А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…

Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше — «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн — «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.

— Хто з вас каже неправду? — знову спитав мене Гахар. — Худий пакегі з білим волоссям чи ти?

— А ти як гадаєш, Гахаре? — в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:

— Шаміт бреше. Шаміт — нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…

Малоу — так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.

Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, — подумав я. — У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».

Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.

— Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.

Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.

Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне — примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.