Розділ «Частина друга»

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

— А де зараз Арикі? — спитав я дівчину. — Чи прийде він на похорон?

— Ні, він не хоче прийти на похорон, — відповіла Зінга. — Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, — подумав я. — Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

— Навіщо розклали вогнище під покійницею? — спитав я.

— Щоб вигнати з неї злих духів.

— Скільки часу це триватиме?

— Сім сонць.

Сім сонць — це значить сім днів.

Зінга пояснила мені, що через сім днів і сім ночей Гахар однесе клунок у ліс, до хатини вічного вогню, і повісить його на «дерево смерті». А коли мине ще в семи місцях по сім сонць, Гахар спалить клунок з покійницею на великому вогнищі перед хатиною вічного вогню і розвіє попіл за вітром. На цій церемонії буде присутнє все селище. Під час спалювання трупа Арикі танцюватиме «танець смерті». «Ця роль, безумовно, підходить йому», — подумав я.

Через сім днів я пішов до хатини вічного вогню. Клунок висів на дереві. Це був анчар — «дерево смерті», як його назвали тубільці.

І я згадав вірш Пушкіна:

В пустелі вбогій і скупій.

Де вітер мчить піски нагріті.

Анчар, як грізний вартовий,