Розділ «Частина перша»

Стеля, як і нари, теж була вимощена розколотими навпіл бамбуковими стеблами. З горища звисала драбинка, зроблена з ліан. На горищі теж можна було спати. Над дверима лібати тубільці зробили щось подібне до дверцят, які виходили на маленький балкончик, сплетений з бамбука та ліан. Знадвору балкончик підтримували два стовпи. Біля хатини стояли ще одні нари, як і в усіх оселях тубільців. На таких нарах їдять, а часом і відпочивають після смачного обіду, а вечорами збираються погомоніти. Неподалік теж була дучка для вогнища і кілька камінців на випадок, якщо комусь заманеться поласувати кокосовим горіхом. Оце й усе начиння.

Над вогнищем у хатині димаря не було. Тубільці топлять «по-чорному».

Прийшли Амбо з Зінгою і сказали батькові, що його хтось кличе. Боамбо подався до села, а я з молоддю поліз на балкончик, який загрозливо рипів і хитався під нами. Проте він міг витримати іще чоловік трьох.

Крізь гілля дерев виднілася велика затока, частина порослого лісом берега і Скеля Вітрів, а ген на північ, спокійно й велично виблискуючи на сонці, розіслався безмежний океан. Над тихою поверхнею затоки коли-не-коли спалахне лускою летюча риба і, накресливши в повітрі досить велику дугу, знову пірне в воду. Мабуть, рятується від акул, що переслідують її.

— Мараро! — сказала Зінга, простеживши за коротким польотом рибини.[16]

Мене ж більше цікавили люди, ніж риба. Я запитав Амбо й Зінги, скільки населення має плем'я, але вони не змогли мені відповісти. Я спробував дізнатися, скільки людей у їхньому селищі, та вони й цього не знали, бо вміли лічити тільки до десяти. Тоді я запитав, скільки селищ охоплює плем'я занго. Юнак показав п'ять пальців і відповів:

— Леон-ба!

— А скільки вулиць у вашому селищі?

Амбо показав три пальці:

— Дар.

— А по скільки хатин на кожній вулиці?

Подумавши, юнак показав обидві руки:

— Леон-да.

Отже, на всіх вулицях селища було приблизно тридцять хатин. Якщо в кожній живе в середньому по чо-тири-п'ять душ, то селище налічує сто двадцять — сто п'ятдесят жителів, а всі п'ять селищ — шістсот-вісімсот. Я запитав у Амбо, яке з двох племен більше: бома чи занго? Брат і сестра в один голос відповіли, що плем'я занго більше. Плем'я бома, мовляв, невеличке. Воно майже вдвічі менше.

— А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? — поцікавився я.

— Бома — уїн-уїн, — відповів Амбо.

— Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?

— Біляр бома робить уїн кобрай, — сказав юнак.

Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» — чари, від яких можна захворіти і навіть померти.

Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших: