Розділ «Частина перша»

Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч — непрохідні джунглі. Куди ж далі?

На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона — хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.

За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»

— Буду обачним, — заспокоїв я його.

Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:

— Ти повернешся до нас?

— Обов'язково! Разом з тим пакегі.

Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…

— Гаразд, — тихо промовив Лахо. — Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся — будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!

Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…

Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, — а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.

За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, — городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…

Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…

Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, — певно, до селища, друга — вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», — вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.

Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.

Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.

Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…

Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.

Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.

Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.