Розділ «Частина перша»

Плем'я занго — це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, — мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.

Ми сиділи на ослінчику біля лібати орованди. Сонце заходило. Майдан був уже в тіні, а на верховітті ще пломеніли рожеві відблиски. Спека почала спадати.

Підійшов Габон. Це був мовчазний чоловік, і, можливо, тому плем'я його поважало: тубільці не любили балакунів. Витягши з кисета кілька сухих листків, Габон скрутив цигарку, припалив од вогнища в курені й сів біля нас на ослоні. І на мій превеликий подив, він повторив те саме, що й Лахо: буцімто я лажу по городах племені занго.

— А хіба це так погано, коли людина зірве собі диню, щоб попоїсти? — запитав я.

— Ні, — відповів Габон. — Не це погано. Я про інше…

— А саме?.

— Те, що пакегі не хоче жити з нами. Андо збирається перейти від нас до біляра занго.

Лахо знову почав доводити, що біляр занго — уїн, біляр занго — вороги біляра бома, і якщо пакегі перейде до них, він теж стане ворогом.

Тільки тепер я зрозумів тривоги старійшин: вони боялися, що я перекинуся до їхніх ворогів.

Підійшов якийсь хлопець з капловухим собакою на руках; собака скавучав і пручався. Лахо наказав хлопцеві приготувати нам вечерю. Схопивши собаку за задні лапи, хлопець щосили вдарив його об землю й поніс до села.

Сонце зайшло. Настала ніч. Ми зайшли до лібати. Лахо розворушив вогонь, і в хатині стало видно. Ми посідали на нарах. Габон почав мене вмовляти:

— Не переходь до біляра занго. Біляр занго — уїн… Арикі — уїн… Тана Боамбо — уїн…

Я згадав тану Боамбо. Це той самий велетень з трьома поясами, який зачинив нас у хатині, а потім наказав кинути в океан. Ні, нізащо не повернувся б я до його племені, до того самого племені, яке винесло нам смертний вирок… Це ж від них я тікав у ту пам'ятну ніч і прийшов аж сюди, в гори, рятуючи життя… Але кому ж із двох пощастило врятуватися: капітанові чи Грею? А може, обом? Як з ними зустрітися? Де їх знайти?

Я сказав старійшинам, що знаю білу людину, яку бачили на городах племені занго. Він — пакегі нанай — хороша біла людина, і я мушу його відшукати.

— Хочеш жити з ним? — запитав Лахо.

— Ні, думаю привести й його сюди.

Габон сказав, махнувши в бік моря:

— Не ходи туди.

Але, незважаючи на їхні вмовляння, я твердо вирішив піти до затоки. Треба знайти ту білу людину, будь-що врятувати її. Певно, їй доводиться переховуватись у лісі понад затокою й харчуватися краденими овочами, як це робив і я сам в перші дні після втечі. Живе, мов той звір, якого переслідують мисливці. Я повинен, я мушу привести його до цих добрих людей…

Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.