Розділ «Частина перша»

Невеличка комірчина в низенькій прибудові мала досить пристойний вигляд. І харчі виявились непоганими. Мехмед-ага, старий хазяїн «Китайських ліхтарів», звик до мене і полюбив мене, як рідного сина. Роботи не було, і я годинами блукав вузенькими вулицями старого міста, заходив і до нових кварталів з височенними будинками та широкими бульварами, а ввечері, повернувшись до «Китайських ліхтарів», розповідав старикові про те далеке місто, в якому він народився. Мехмед-ага перебирав пальцями янтарні бусини чоток, замріяно втупившись у ґратчасту перегородку, і знову й знову розпитував про Плевну…

«Китайські ліхтарі» містились на одній з тісних вуличок Александрії, біля великої пристані. Таверна була схожа на катакомбу, до якої, мов у стародавній гробниці фараонів, вели вичовгані кам'яні східці. Обкурену стелю підтримували три дерев'яні підпорки, поточені шашелями й густо обсиджені мухами, а дошки підлоги прогинались під важкими кроками матросів і скрипіли, мов старий корабель у бурю. Єдине вікно з брудними шибками пропускало жалюгідний снопик тьмяного світла, і відвідувачі навіть удень пробирались до столиків майже навпомацки. Але вдень сюди рідко хто приходив. Інколи забреде матрос і замовить на похмілля чарку віскі без соди — вірний засіб від головного болю після бурхливої ночі, або докер, ідучи вранці на роботу, попросить склянку жовто-зеленої, огидної на смак ракії.[2] Увечері ж, коли спалахували електричні лампи, таверна оживала. На стінах світилися різнобарвні паперові китайські ліхтарики. Стелю прикрашали фантастичні строкаті фігурки, вирізані з паперу: жовті слоники й червоні пантери, сині леви і чорні гієни, зелені й фіолетові мавпи. У кутку сяяв пофарбований чорним лаком грамофон, його сумні звуки приваблювали сюди матросів, як Орфей ліси й гори, і розчулювали, як Амфіон звірів. Увечері, як тільки починав грати грамофон, матроси галасливою юрбою сходились до таверни й розміщувалися за грубо збитими столами.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» ніколи не заходив до таверни при відвідувачах. Він весь час сидів за гратчастою стінкою, відгородившись од сторонніх поглядів, і спочивав на м'якій лаві, втупивши очі в підлогу. В такі хвилини старик ні на мить не випускав з рук янтарних чоток, а густий тютюновий дим хмаркою стояв над його сивою головою. Про що він думав? Про світ, про людей, про життя? А хто може сказати, про що думають отакі старі люди? Хвилі життя його не турбували, бо серце вже не відчувало земних радощів.

Мехмед-ага звів свої рахунки з життям і тепер спокійно чекав смерті. А я був молодий і думав: «Соромно сидіти за чужим столом і їсти хліб, якого не заслужив». І вирішив якнайшвидше знайти собі роботу.

Якось мені таки пощастило влаштуватись розвантажувати пароплав. Увечері я хотів віддати зароблені гроші Мехмеду-ага, але той відмовився їх узяти.

– І чого ти себе мордуєш! — докоряв він. — Твоя праця варта куди більше, ніж ті гроші, що ти заробив. Це справа не для тебе. Потерпи, доки я підшукаю щось краще.

Але дні минали один за одним, нудні й сірі, а нічого «кращого» не траплялось. І я вирішив залишити Александрію, будь-що виїхати звідси хоч на край світу, аби тільки знайти якусь роботу. Всі європейські пароплави, що йшли в Індію та Австралію, зупинялися в Александрії, але я не міг сісти на жоден з них, бо не мав ні грошей, ні паспорта. Переді мною відкривався єдиний шлях: Австралія. В місті були агентства, які вербували робітників для австралійських шахт і відправляли їх на далекий материк. Багатьох молодих австралійських шахтарів мобілізували в армію, і компанії всіма силами намагались навербувати на їхнє місце таких бідолах, як я. Агенти не цікавились ні національністю, ні минулим, ні навіть документами тих, хто виявляв бажання їхати. Досить було підписати договір на п'ять років, і пароплав відвозив тебе на край світу. Я вирішив добровільно поїхати на каторгу в цю далеку й невідому країну.

Коли я поділився своїм наміром з Мехмедом-ага, він сумно глянув на мене й промовив:

— Австралійські шахти — це гірше, ніж пекло. Невже ти вирішив живим у пекло лізти?

— У мене немає іншого вибору.

— Чому ж? Можеш поїхати на плантації на острови Індійського океану. Там хоч працюватимеш на сонці й дихатимеш свіжим повітрям. Все ж краще, ніж під землею. Мені траплялось бачити тих, що повертаються а австралійських шахт: одна шкіра та кістки, неначе з того світу…

— У мене здоров'я міцне, якось витримаю, — наполягав я на своєму.

Мехмед-ага сумно похитав головою й зітхнув:

— Ну що ж, коли так, то їдь. Тільки знай, що це безумство.

Нічого не скажеш, безумство, але чужий хліб, який я мусив їсти, не ліз мені більше в горло. Треба було працювати. Безробіття — найтяжча з усіх хвороб. Краще вмерти, ніж жити, як жив я.

— Гаразд, — погодився Мехмед-ага. — Не буду тобі заважати. Є в мене знайомий агент, який вербує робітників для однієї англійської фірми. Поговорю з ним.

За кілька днів Мехмед-ага покликав мене й сказав: — Прибув один англієць, мій давній приятель, його яхта стоїть біля Старої пристані. На Кокосових островах, десь в Індійському океані, у нього власні плантації. Цей англієць погодився взяти тебе хавілдарем, наглядачем. Йому сподобалося, що ти — хекім, лікар. Хоче з тобою порадитись, яких ліків узяти з собою. Сьогодні ввечері прийде… Але я все одно не радив би тобі їхати. Далеко звідси Індійський океан, важко буде назад повернутися.

— Поїду хоч на край світу! — збуджено вигукнув я. — Набридло мені тут байдикувати.

Мехмед-ага глянув на мене, і в його очах промайнула тепла іскорка.

— Я тебе розумію, хлопче. Примусове безробіття може довести до божевілля. Одного не забувай: далеко від батьківщини земля під ногами починає хитатися…