Розділ «Частина перша»

— Чому «комусь», а не «всім»? — запитав я.

— А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

— Навчаться, не турбуйтесь.

— Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

— Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

— Я вас розумію, — перебив мене Сміт. — Ви натякаєте на соціалізм.

— Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

— Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», — подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми б і не змогли продертися крізь цю стіну з колючого дроту, якби тубільці заздалегідь не поробили в ній просіки. І, наче навмисне для того, щоб прикрасити цю колючу стіну, обабіч просіки здіймалися високі стрункі дерева з розложистими кронами, які весною вкриваються строкатою ковдрою рожевого, жовтого й червоного цвіту.

Стежка повернула круто праворуч, і ми почали спускатися південним схилом. Тут ліс був не такий густий, як на північному схилі, Інколи доводилося переходити через глибокі прірви або під навислими скелями. На одній стрімкій скелі над глибокою безоднею я побачив Зінгу з Канеамеєю. У мене аж дух захопило.

– Іди до нас! — гукнула до мене Зінга.

Я швидко повернувся стежкою назад і подерся до них.

— Не схиляйтесь над прірвою, упадете! — схопив я дівчат за руки й потягнув їх далі.

Вони розповіли мені, що здаля помітили Амбо і залізли сюди, сподіваючись побачити, куди він подався, але юнак зник.

— Ховається від нас, — сумно промовила Канеамея.

Вона була чимось стурбована, неуважно відповідала на мої запитання і раз у раз озиралася на всі боки, певно, виглядала Амбо. А Зінга, навпаки, була весела, але стримувалась і рідко сміялася вголос, наче боялась образити свою сумну подругу.

Я по-своєму пояснював таку різницю в настроях дівчат. Хоч Зінга й не знала про нашу зустріч з Канеамеєю тієї буремної ночі, але вона помітила холодне ставлення Канеамеї до мене, і, мабуть, це й радувало дочку вождя. А в Канеамеї були причини сердитись. Я й справді образив дівчину. Вона принесла мені біле листя старого Арикі, а я, не здогадуючись про справжню причину такого пізнього візиту, боявся наговору і поспішив вирядити її додому.

Ми втрьох почали спускатися стежкою вниз. Караван був уже далеко, і ми мусили його наздоганяти. Канеамея йшла мовчки, нахиливши голову. Вона явно уникала дивитись на мене, а Зінга часто повертала до мене голову і посміхалася. На стрімкому спуску ліана, за яку я тримався, обірвалась, і я шкереберть покотився вниз. Зінга так голосно реготала, що сполохані пташки закружляли у нас над головою.