Розділ «Частина перша»

Якось уранці до мене зайшов Боамбо і ще знадвору загукав:

— Вставай, Андо! Мерщій! Сьогодні день великого полювання!

День великого полювання для тубільців — справжнє свято. До нього готуються заздалегідь, як у нас, наприклад, до сівби чи до жнив. Чоловіки виготовляють нові списи й стріли, натягають тятиви луків, а жінки плетуть з лика нові торби й лагодять старі голками з риб'ячих кісток.

Боамбо теж готувався. Протягом кількох днів. я навчав його стріляти з гвинтівки. Спочатку постріли лякали вождя, але згодом він звик і радів, мов дитина, показуючи мені пробоїни в деревах, зроблені його кулями.

Навчалися стріляти й інші мисливці, які одержали гвинтівки чи двостволки. Серед них був і син вождя. Останнім часом у нього з капітаном Стерном зав'язалася міцна дружба, і часто можна було бачити, як вони вранці йдуть удвох на полювання. Інколи їхні постріли лунали зовсім близько й лякали дітвору.

Якось Стерн похвалився мені, що Амбо навчився чудово стріляти. Коли я запитав, чому вони не беруть і мене з собою, капітан тільки плечима знизав. Але потім таки признався, що Амбо не хоче зустрічатися зі мною.

Я й раніше це помічав, і навіть коли нам доводилося стикатись на стежці, він вітався зі мною ледь помітним кивком голови й поспішав далі:

«Чому він дметься? — думав я, риючись у пам'яті. — Чи не образив я його, сам того не помічаючи?»

Ні, нічим я не міг образити його. В усьому винен Арикі. Клятий жрець стояв між нами непорушною стіною. Тільки чому Амбо слухає його?

— Чуєш бурум? Люди вже збираються, — перервав мої думки Боамбо. — Ну, ходімо!

— Зайди викуримо по люльці тютюну, доки я лаштуватимусь, — запросив я вождя, відчинивши двері.

Боамбо ввійшов, закинувши гвинтівку за плече, підперезаний поверх своїх барвистих поясів ще й патронташем. Він був збуджений, і в голосі його відчувалася твердість і мужність.

Я вмився і одягнув мисливський костюм, який мені подарував Сміт. Збагнувши нарешті, що не зможе втримати свого майна, плантатор став надзвичайно щедрим: крім мисливського костюма й нових чобіт, він подарував мені ще й голландську пінкову люльку.

Я вже зовсім зібрався, коли прийшов і сам містер Сміт, теж у новому мисливському костюмі, шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

— Ви теж на полювання? — запитав я.

— А чому мені не піти? — здивовано глянув на мене Сміт. — Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

— Невже? — посміхнувся я. — А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

— Що ж ви таке казали?

— А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

— По-перше, мисливство не праця, а розвага, — заперечив Сміт, — а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.