Розділ «Частина перша»

«Що можна сказати про ці острови? Тут так просто й хороше, тут панує спокій, затишок, ростуть прянощі. І, можливо, найкраще — це мир, який, на жаль, залишив наші землі, бо люди стали нехорошими й злими. Тут, мабуть, його останній притулок».

Вождь острова Тідора, якого іспанці охрестили Альманзором, прибуває до них у носилках і привітно зустрічає гостей. Піднявшись на один з двох кораблів, він затикає ніс: не зносить запаху кухні і людей. Альманзор звертається до стомлених матросів:

«Сходьте на берег і відпочивайте, користуйтесь усіма благами землі. Після такого тривалого блукання по морях, після стількох пережитих знегод ви заслужили на це. Освіжіть свої тіла і почувайте себе у нас так, ніби ви в країні вашого господаря».

Ця люб'язність, хоч як вона прикрашена Джігерсом, звучить для іспанців пересторогою. Альманзор недвозначно нагадує їм, що господар тут все-таки він. І справді, іспанцям дано повну волю вимінювати для себе все, що їм необхідно для далекого плавання., Вони навіть останню сорочку знімають, щоб обміняти її на прянощі та дорогих райських птахів. Жадоба до наживи, яка не залишала їх ніколи, з особливою силою розпалюється тепер, коли вони нарешті досягли своєї мети і скоро мають вирушити знову до Іспанії.

А дехто, зачарований красою острова, його багатствами та гостинністю миролюбних тубільців, виявляє бажання залишитися тут назавжди. І справді, навіщо пускатися знову в небезпечну путь, коли тут так спокійно, так приємно жити? Навіщо знову ставити своє життя на карту, коли щедра земля острова майже не вимагає праці, а населення зустрічає їх з таким захопленням?

Перед відплиттям з цієї обітованої землі іспанці раптом помічають, що «Тринідад» уже досить пошкоджений і не витримає далекого плавання. Багатьом матросам це було на руку. П'ятдесят з них залишаються на острові Тідорі, «доки полагодять судно», а «Вікторія» знімається з якоря і з рештою екіпажу — 47 матросів і кілька офіцерів — вирушає на захід.

Минаючи великий острів Целебес, Яванське море й Зондську протоку, «Вікторія» поміж островами Ява та Суматра виходить в Індійський океан. Тут судно повертає на південний захід, щоб обігнути Африку. Та не так легко дістатися до цього жаркого материка. Від Яви до миса Доброї Надії 9700 кілометрів — величезний водяний шлях, для подолання якого навіть при попутному вітрі потрібно багато тижнів. Але, як відомо, в Індійському океані часто дмуть мусони — з холодних просторів Антарктики на північний схід.

Цей майже зустрічний вітер уповільнює рух «Вікторії». Матроси впадають у розпач, і коли перед ними виникає невідомий острів, вони, зрадівши, кидають якір у затоці й сходять на берег.

Тубільці називають свій острів Тамбукту. Цілий місяць живуть моряки на острові, відпочивають, набираються сили, а коли подув попутний вітер, вирушають далі, до Південної Африки.

Тут сталася маленька людська драма: десятеро матросів відмовляються їхати і залишаються на острові назавжди. Ніякі нагадування «про обов'язок і присягу іспанському королю» не допомагають, і «Вікторія» знімається з якоря без них. На судні лишається всього 37 моряків. Для обслуговування корабля цього зовсім мало. Після довгих поневірянь «Вікторія» кидає якір в одному з португальських портів на африканському побережжі, щоб поповнити запаси продуктів та прісної води.

Іспанці брешуть португальцям, буцімто пливуть з Західної Індії (так тоді називали Америку), але брехню розкрито завдяки прянощам, які в Америці не ростуть. «Вікторія» тікає, ледве уникнувши полону, але на березі лишається кілька чоловік, яким ніколи вже не бачити рідних берегів. Решта матросів повертаються на батьківщину обірвані, змучені, але горді своїм подвигом, своєю сміливістю й самовідданістю, величезною користю, яку принесли людству.

А екіпажеві «Тринідада» випадає найтяжча доля. Матроси вирушили через Тихий океан до Панамського перешийка, що належав тоді Іспанії, але так і не дійшли до нього. Проблукавши в відкритому морі цілих шість місяців, повернулись назад до Молукських островів. Тут вони застають португальців, які обеззброюють їх і кидають до в'язниці. Через деякий час, залишивши на островах чотирьох полонених, португальці вивозять іспанських моряків до Португальської Індії, де вони один за одним помирають від злиднів. Лише одному бідоласі щастить утекти, і після багатьох пригод та поневірянь він повертається до Іспанії.

По щоденнику Джона Джігерса я простежив за долею тих десяти моряків, що залишилися на острові Тамбукту. Як розповідає і легенда, вони одружилися з дівчатами з племені занго і мирно жили з тубільцями. Багато сторінок щоденника Джігерса присвячено радісному життю моряків і самим тубільцям, які любили їх і поважали. Але гаряча кров штовхнула їх на злочин. Вони вирішили повалити вождя племені — Пакуо, підкорити собі плем'я занго, а потім і весь острів.

І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.

Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.

Що сталося з ним далі — ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:

«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім один, як палець. Блукаю по джунглях без зброї, без вогню, без одягу… Ночую на деревах, наче мавпа, їм дикі плоди. І чому ми не жили спокійно, навіщо було скидати вождя? Певно, це лукавий штовхнув нас на такий злочин, щоб занапастити наші душі. Правда була на боці племені, воно захищалося. Плем'я всиновило нас, прийняло до своєї сім'ї, а ми чим віддячили?»

Невідомо, чому Джігерс не записував далі і як кінчився його життєвий шлях. Відомо лише одне: легенда про моряків Магеллана не вигадана. Вони справді жили на острові Тамбукту. Безперечним фактом було й те, що Магелланів щоденник не знищено, як вважають історики. Він опинився в моїх руках, і я дав собі слово будь-що зберегти його для людства.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велике полювання. Амбо помиляється. «Хочу тебе вбити!» Чим інколи може кінчитися дуель.