Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Містер Керк, наш обов'язок дбати про людей, які не бажають повертатися назад до совєтів, а таких що день стає більше. Вплив організації в таборах зростає. Ідеї, переконання, підкріплені грішми, набирають сили. Нам доводиться скаржитись на співробітників ЮНРРА, які не допускають наших людей до розподілу продуктів і посилок, що надходять із Штатів. Навіть Ісус Христос, пропагуючи своє вчення, не забував про хліб. Сімома паляницями він нагодував три тисячі чоловік, і вони пішли за ним. На чиєму возі їдеш, того і пісню співай, — каже українське прислів'я.

— О, якби вам вистачило сім хлібів. Ви ненажерливі, мов сарана. А щодо прислів'я, то я знаю інше: пусти за стіл — і ноги на стіл, — зареготав американець. — Не турбуйтесь, містер Кислицький, усе буде гаразд. Генрі Форд збільшує кошти на ваше утримання вдвічі. Геро, домовтесь про деталі.

Фон Шульце підвівся. Кислицький вклонився шефові і схилив голову до Федора.

— Не прощаюся. Ми ще поговоримо. Хочу запропонувати вам дещо.

Коли вони вийшли з кімнати, американець звернувся до Патріції.

— Принеси нам чогось міцнішого. У нас розмова буде серйозна.

Вона принесла з буфета пляшку «смирновки». На етикетці тиснені бронзою красувалися численні медалі. Вони відбивалися у гранях кришталевої чарки, в яку Пат наливала горілку.

— Наша, російська марка, — підморгнула Патріція.

Федір не відповів. Він сидів зібраний, зосереджений і чекав, поки Керк почне говорити. А той чомусь не поспішав. Довго смакував горілку, відпиваючи з чарки маленькими ковтками, потім дістав сигару, відрізав ножицями кінчик, закурив.

— Пат, залиш нас. Думаю, ми порозуміємося без перекладача, — звернувся він до Федора німецькою мовою.

— Як вам завгодно, — відповів Крайніченко.

Пат мовчки вийшла.

— Майоре, я бачу, ви серйозна людина, — усміхнувся американець. — Ви маєте сім'ю?

— Так, у мене дружина і син.

— Вони, напевне, чекають на вас.

— Думаю, що так.

— Розумію… Вас тягне додому. — Керк вийняв з рота сигару. Тонкі губи склалися в пряму лінію. — Розумію. Ми теж солдати і теж давно залишили рідні місця. Війна. Мені, шкода, що доводиться вас затримувати. Служба, майоре, вимагає. Проте все залежить від вас.

— Містер Керк, ми розмовляємо віч-на-віч, кажіть будь ласка, прямо.

— Чудово! Ви подобаєтесь мені, майоре, — Керк блиснув рівними зубами, припалив сигару. Голубі клуби запашного диму повисли над столом. Шеф зручніше вмостився в кріслі і глянув на Крайніченка з-під чорних фарбованих брів пильно, пронизливо.

Федір спокійно витримав той погляд.