Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Мені здається, тут якесь непорозуміння. Я справді не Краєв, а Крайніченко, і те, що сказав Кислицький, теж якоюсь мірою відповідає дійсності. Правда і те, що я був членом ради БСВ в Моосбурзі, однак… Я не збираюся робити з цього таємниці.

— Розкажіть мені, майоре, як вам вдалося втекти з-під варти в Альпах?

— Будь ласка. Мені допоміг давній друг, однополчанин Яровий. Ми поховали його в горах недалеко від Зальцкаммергута. До речі, я маю свідків і серед ваших солдатів.

— А чому ви не сказали про то слідчому?

— Мені не хотілося розкривати своє справжнє прізвище.

— Слушно, майоре. Дякую за відвертість. Нам, союзникам у цій війні, нема чого таїти. Наші солдати вмирали за спільні цілі. Сподіваюсь, і після війни ми будемо жити в дружбі і допомагати один одному, особливо коли справа стосуватиметься фашизму. Я теж буду відвертим, майоре. Нам відомо, що гестапо заховало десь поблизу Зальцкаммергута дуже важливі архіви… — він уп'явся очима в обличчя Федора, але той нічим не виказав свого хвилювання. — І ми думаємо, — вів далі Керк, — що ви допоможете нам розшукати їх.

— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.

— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?

— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.

— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?

— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.

— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.

— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…

— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.

— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.

— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.

— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.

— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…

Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого

Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.