Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

До машини вкинули ще двох цивільних німців. Грюкнули двері. Ревнув мотор. «Зелена міна» виїхала з двору і, набираючи швидкість, покотилась Прілмайєрштрасе. В цей полуденний час на вулиці ще не було спекулянтів і американських солдатів, її не терзали судомини «чорного ринку».

Андрій, що сидів поблизу віконця, помітив на східцях струнку біляву дівчину в розстебнутому дощовику. Поряд з дівчиною стояв худенький рудий хлопчик. Щось знайоме було в його тоненькій постаті.

— Вольфе, поглянь, здається, твій хлопчик, — схвильовано промовив Андрій.

Тегарт виглянув у віконце.

— Віллі, — прошепотіли губи старого, але він не покликав сина. «Зелена міна» мчала усе далі і далі від Палацу юстиції. Постаті дівчини і хлопчика поступово зменшувались і віддалялись.

— А це не твоя дочка? — запитав Дервіль, що теж припав до вікна.

— Може і вона, не знаю. Я залишив Марту, коли їй було сім років.

— Ну, цій не більше двадцяти.

— Дочка в матір, чорнява. Хлопці руді, мов смолоскипи, а вона чорна, — сказав Тегарт.

— Тепер дівчата фарбують волосся, блондинки в моді, — промовив Андрій.

— Може й так, — погодився Вольф, і на душі в нього потеплішало. Перестала існувати пекуча проблема, яка стільки років труїла його душу. Скільки разів він запитував себе: «Хто мої діти? Чи пам'ятають мене? Чи не соромляться імені батька?»

— Не сумуй, старина, три місяці — не дванадцять літ, витримаєш.

— У мене тільки дна. Я не ображай високого суду, — посміхнувся Тегарт.

— Не кепкуй, Вольфе, а то я завию з досади, — гасконець опустив лису голову на сковані браслетками руки і замовк.

Тюремний наглядач зло лупцював Федора під боки м'якими, немов подушки, кулаками.

Крайніченко розплющив очі. На краю його широкої білосніжної постелі сиділа молода жінка і привітно всміхалась. Федір згадав, що її звуть Пат.

— Ви проспали сніданок і обід. Вставайте хоч повечеряйте. Я принесла вам каву і сендвічі. — Жінка підвелася з ліжка і, безшумно ступаючи, пішла до дверей. Рухи її були м'які і пружні, як у рисі.

— Скажіть мені… — важко вимовляючи англійські слова, почав Федір.

Вона озирнулася. Случала, як незграбно звучать в його устах знайомі слова, і всміхалась. Невисока, струнка, в тугих габардинових штанцях, пухнастому светрі, з короткою хлоп'ячою зачіскою, вона була схожа на задерикуватого підлітка.

— Говоріть краще російською, так буде легше і вам, і мені.