Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Додому! Додому!

— Щасливої дороги… — процідив крізь зуби комендант і натис кнопку дзвоника, викликаючи секретарку.

— У-у… ляля! Старина Вольф! Я зовсім забув, за мною боржок! — Очі Франсуа Дервіля блищали лукавою радістю.

Вольфганг Тегарт не розумів, на що натякає француз. Його думки були вже дома, на Фріденштрасе. Серце старого рвалося до дітей. Вони, напевне, вважають його мертвим.

— Ти пам'ятаєш, — гасконець вчепився в руку друга, — ревір, того російського хлопця Андре і свій день народження? Я тоді побажав тобі зустрітися зі мною через десять років і пообіцяв заплатити за вино сам! Пам'ятаєш?

— Здається, Франсуа, ти помилився. З того часу минуло лише кілька місяців.

— За цю помилку я згоден заплатити доброю пляшкою «Йоганнісбергера». Сподіваюсь, ти не проти?

— Ні, Франсуа, ні, — всміхнувся Тегарт і додав сумовито: — Чорт візьми, як воно у світі — і радість, і туга — все вкупі.

Вони стояли на східцях ратуші. Гефтлінги розтікалися з площі, прямуючи до вокзалів. Колона росіян розділилася надвоє. Військовополонені сідали в криті брезентом студебекери. Другу, значно меншу частину колони, повели кудись у провулок дівчата у формі службовців ЮНРРА. На східці ратуші піднявся сивоусий гефтлінг.

— Прощай, Вольфе.

— Прощай, гросфатер.

Вони обнялися.

— Приїжджай у гості, не забувай нас, Вольфе.

— Справжня дружба не забувається, Максе.

Вони міцно потисли один одному руки, і полковий комісар Максим Іванов, що мав у БСВ кличку Дід, побіг до студебекера.

— Жаль розлучатися з такими друзями, — промовив Вольф, ховаючи зчервонілі очі під густими кошлатими бровами. Біль розлуки осідав в його серці гірким щемом. — Ось і тобі пора… «В дорогу, ти вільний, гасконцю..» Здається, так говорить Сірано де Бержерак?

— Я не поспішаю, — відповів Франсуа.

Зате серце Тегарта нестримно рвалося на Фріденштрасе, в невеличкий будиночок за Остбангофом.

— Ну тоді ходімо вип'ємо по склянці.

Вони зайшли в перший гаштет, що трапився їм по дорозі. Ніхто з них не звернув уваги на забрьоханий «Оппель-адмірал», що повільно котився вулицею від Ізару, ніби принюхувався, звідки смачніше пахне. Біля гаштету машина притерлася до панелі і зупинилась. Вольф ще не встиг замовити два кухлі пива, коли до залу зайшли якісь люди. Їх було п'ятеро. Попереду йшов юнак у коричневому шкіряному пальті і солдатських чоботях. На голові в нього куйовдилась грива давно не стриженого волосся. За ним простував чорнявий бородань. Інших Тегарт роздивитись не встиг. Франсуа Дсрвіль, що сидів поруч нього, несподівано вигукнув, схопившись з місця: