Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

Несподівано думки його обірвались. Тегарт відчув на собі чийсь стривожений погляд. Оглянувся на двері і занімів. Там стояв напружений, мов струна, хлопчик-офіціант. Широко розплющені очі палали боязкою радістю. Вкриті смагою уста ворушилися, ніби хлопчикові несила була вимовити якесь дуже важливе слово. В руках маленького офіціанта поволі хилилася таця. Чарки, келихи, виделки, ножі зсунулись на край і враз брязнули на підлогу; Та хлопець навіть не здригнувся. Фрау Ірма підскочила до малого.

— Не руш його! — вигукнув Вольф, схопившись з-за стола. Щось невимовно дороге і рідне було в обличчі цього рудого вихрястого хлопчини.

— Що з тобою, Тегарт? — ухопив його за руку Франсуа Дервіль.

— Тегарт, — беззвучно повторили губи малого. — Батьку! — розірвав тишу крик.

Вони кинулись один одному в гарячі обійми.

— Батьку, рідний, дорогий мій, я так шукав тебе, — шепотів Віллі. Він обвив рученятами шию, притулився до батькових грудей, цілував смугасту, пропахлу потом робу і ридав гірко, болісно, виливаючи у тих сльозах невиплакане за роки горе. Худеньке, виснажене тіло хлопчика трепетно билося в обіймах.

Старий Вольф не міг сказати й слова. Тільки загрубілими рівчаками зморщок котилися скупі сльози. Попливли перед очима стіни, люди. «Дитино моя, сину мій рідний».

Грюкнули, розчиняючись, двері.

— Ахтунг! — ревнув з порога сержант американської військової поліції. — Гіб мір аусвайс![11]

Чиїсь дужі руки одірвали малого від батькових грудей і жбурнули на диван. А далі все пропливло перед Віллі, немов у страшному кошмарі.

Поліцаї в білих касках з куцими автоматами на грудях наділи всім наручники. Штовхнули. у плечі батька і повели з кімнати. Віллі кинувся йому вслід, вчепився в руку.

— Не пущу! Це мій батько! — закричав у нелюдськім відчаї.

— Заспокойся, синку. Я повернусь. Вище голову. — Тегарт намагався йому всміхнутись, а в самого в очах бриніли сльози. Підняв сковані браслетками руки, хотів погладити руду голівку, та в цю мить жорстокий удар відкинув Віллі назад у куток.

Коли хлопець вибіг на вулицю, арештантська машина вже від'їхала. Він побіг за нею по Швайбрюкенштрасе.

— Тату! Таточку! — шепотіли пошерхлі губи.

Стрічний вітер зло бив по очах, зриваючи з них гарячі сльози. На мосту через Ізар Віллі упав, а коли підвівся, машини вже не було. Малий схилився на чавунні поручні і гірко заридав.

— Гансе, ви забули поставити фамільне срібло, — з докором зауважила камердинерові Гізела фон Глевіц, оглядаючи накритий у вітальні стіл. Старовинний мейсенський сервіз майже прозорої порцеляни сьогодні не задовольняв її.

— Змінити всі шість? — запитав камердинер.

— Ні, тільки два, для мене і мого чоловіка, — сказала вона тоном хазяйки. Цей тон подобався їй дедалі більше. Тепер у домі вона господиня і право наказувати було за нею. Раніше Гізела якось не думала, що це може давати таку глибоку насолоду.

Біла, розшита гербами скатертина сліпила очі. Кришталеві графини бурштиново переливалися в яскравому світлі люстри. Білосніжні кораблики серветок, чарки, келихи, фужери, вишукано оздоблені блюда, ваза з квітами — все це піднімало і без того святковий настрій молодої жінки.