Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Ви напевне знаєте? Він пішов до замка?

— Принаймні я радив йому зробити саме так.

Дайн налив у склянку содової.

— А віскі у вас є?

— Не тримаю.

Крайніченко сів на розібрану вже постіль. Вийняв сигарети. Тим часом Дайн із склянкою в руках вмощувався в крісло так ретельно, ніби збирався просидіти тут до ранку.

— В Зальцкаммергут, кажете? Це добре. До речі, вам теж доведеться туди їхати. І не пізніше як завтра. Дуже делікатну справу вирішив доручити вам містер Керк. Звичайно, не обійшлося без моєї рекомендації. Станете мільйонером — не забудьте, що і я колись робив вам послуги, — він засміявся сухим надтріснутим сміхом. Хитрі оченята так і прилипли до співбесідника.

Федір насторожився.

— Цікаво. Може, скажете для чого?

— Про делікатні справи містер Керк воліє говорити сам. Просив попередити, що завтра пранці завітає до вас, — Дайн хизувався своєю обізнаністю. — Але, звичайно, дещо можу сказати і я. Завтра ви виступите нібито як представник радянської комісії по репатріації у замку Торнау. Треба зробити так, щоб переміщенці відмовилися повертатися додому.

— Це все?

— Вам мало? — Тепер Дайн реготав щиро. — Раджу вам — не думайте про більше. Моліть бога, щоб Всевишній допоміг вам виконати хоча б це.

— Ну що ж, постараюсь це зробити гак, щоб містер Керк був задоволений. Дякую і вам, пане Рябчук. Вибачаюсь, але вже пізно. Час відпочивати.

Дайн підвівся з крісла, поставив на тумбочку склянку з содовою і попрямував до виходу.

— Не дуже ввічливо, зате відверто, — буркнув, прямуючи до дверей. — На добраніч, пане Крайніченко. Радий, що ви вже дещо зрозуміли. Щиро зичу вам успіху.

Федір клацнув вимикачем, світло в кімнаті погасло. В отворі дверей постать Рябчука нараз перетворилась на плоский силует.

Крайніченко повернув у замку ключ і підійшов до ліжка, однак спати і не думав. Знайшов на тумбочці запальничку, припалив сигарету і довго дивився на червону цятку вогника. Потім підійшов до вікна. Тут було більше повітря і вільніше думалось. А подумати Крайніченкові було про що. Минуло лише дві доби, як він повернувся до Мюнхена. Події на березі Топліцзее несподівано розв'язали йому руки. Керк, здається, повірив у його «лояльність» і навіть не запакував знову на віллу. Тут, в «Сен-Готарді», він користується деякою свободою. «Ну що ж, це непогано, нехай і далі думає, що прибрав мене до рук. А тим часом я зв'яжуся з представниками комісії».

Приїзд радянських офіцерів до Мюнхена значно полегшував виконання тих планів, які Крайніченко таємно виношував з перших днів перебування на віллі. Після Зальцкаммергута він ще раз пересвідчився, що американська розвідка не знає, де заховано архів. Таємницю озера Топліцзее будь-що треба передати своїм. Слідчий у особливо важливих справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг сказав правду — у тих ящиках картотека східної агентури фашистської розвідки. Заради якихось фальшивих грошей американці не возилися б стільки часу. Нарешті випала нагода позбутися нелегкої долі охоронця затопленого архіву. Здається, настав час подбати і про своє повернення додому. Наклеп, провокація, фальшивка здатні розчавити людину тільки тоді, коли вона сидить склавши руки і не пробує спростувати всі оті вигадки. Кінець кінцем, не може того бути, щоб неправда задушила правду.

«Треба піти до «Континенталю» зараз, не відкладаючи. Вранці приїде Керк, і тоді вже не буде такої можливості. Треба діяти негайно. Але як? Андрій розповідав, що біля «Континенталю» його затримала табірна поліція. Виходить, потикатися туди самому не слід, мабуть, ті гицелі і тепер чатують там на переміщенців. Ні. Спочатку — все зважити до найменших дрібниць. Потрапити в лабети бандерівських посіпак, та ще за таких обставин, безглуздя. Ризикувати не можна. Керк запакує так, що не тільки комісії, світа білого не побачиш. Треба діяти розумно. Насамперед у Керка і Дайна не повинно виникнути і тіні підозри. Але ж як? Як все те зробити?»

Крайніченко зламав сигарету і жбурнув її за вікно. Завжди виникає оте прокляте: «Як?» Він знову закурив, міряючи нервовими кроками кімнату. Стільки часу його тримали за мурами вілли, потім Шульце і Патріція не відпускали ні на крок. Він не мав змоги навіть на годину вирватись з-під нагляду. І ось, коли цей нагляд, нарешті, послабився — не може придумати, як зв'язатися з офіцерами радянської комісії.