Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

Несподівано згадалася розмова з Андрієм і те, як радив йому звернутися по допомогу до Тегарта. Згадка про Вольфа народила думку, від якої серце затріпотіло у грудях давно не знаною радістю.

«Старина Вольф! Друже вірний, ти як ніхто інший можеш мені допомогти». Крайніченко не міг простити собі, що це не спало йому на думку, коли розмовляв з Андрієм. А тепер, як хлопець пішов, усе значно ускладнюється. Треба шукати способу непомітно вибратись із «Сен-Готарду». А це майже неможливо.

Федір сперся на підвіконня, заглядаючи у бетонований колодязь чорного двору. Біля дверей, що вели на кухню ресторану, розвантажувалась крита брезентом машина. Шофер виймав з кузова кошики з картоплею і відносив їх на кухню. Коли він зникав за дверима, машина залишалась без догляду. Двір зяяв пусткою, лише вгорі, десь на рівні п'ятого поверху, блимали жовті плями вікон.

«Досить сховатись он за тими ящиками, що у безладді звалені під стіною, і ніхто тебе не помітить. А як тільки шофер сяде в кабіну — стрибнути у кузов. Машина вивезе на вулицю, а там…»

У Крайніченка стислося серце. Як спуститися у двір з вікна своєї кімнати, він вивчив ще минулої ночі. Залізна ринва була недалеко. До неї можна дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном.

Крайніченко сів на підвіконня і, коли шофер зник на кухні, спустив за вікно ноги.

Хвилин за двадцять Федір уже підходив до будиночка по Фріденштрасе. Перевірив, чи нема за ним «хвоста», і звернув на Графіндерплац. Ще тоді, коли зустрілися «У красуні Ірми», Вольф дав Федорові свою адресу і докладно розповів, як знайти його будиночок.

У вікнах світилося, хоч було вже далеко запівніч. Старий Вольф не дуже здивувався його появі. Зустрів так, ніби давно чекав на нього. Накинув на плечі потерту шкірянку, і вони вийшли в сад. Їх обгорнула тиха ніч. Лише інколи приглушені гудки паровозів нагадували, що поруч — залізниця.

Вольф закутався в шкірянку, приготувався слухати. Лице його, вихоплене слабеньким світлом, що падало од вікна, здалося Федорові чужим, непроникним, і він зрозумів, що повинен розповісти все, до останньої краплі вилити душу, не криючи нічого.

— Вольфе, ти знаєш мене… — тихо почав Федір.

— Мабуть, у цілій Німеччині немає тепер нікого, хто знав би тебе краще, ніж я…

Очі Тегарта вкололи Крайніченка холодним спалахом недовіри, що тліла десь глибоко за сірими зіницями.

— Це так, але і ти не знаєш усього. Після того як нас розвели в різні камери, сталося багато такого, чого ніхто з нас не міг передбачити.

Чи міг я знати, що прямо, з тюрми потраплю в «гості» до шефа мюнхенського «Сі-Ай-Сі» містера Керка, що три місяці мене триматимуть на віллі за високими мурами, обплетеними дротами високої напруги, під охороною цілого взводу військової поліції, тільки для того, щоб вивідати у мене, де заховано гестапівський архів.

Крайніченко детально розповів про фальшивку, з допомогою якої Керк намагається наступити йому на горло. Не вмовчав і про репресування батька радянськими органами безпеки, про що свого часу не говорив навіть друзям по попільній роботі. Довго і детально розказував Федір про те, як вони з Андрієм стали свідками трагедії біля старого туристяка. Згадав і останні слова Густава Кьоніга. Проте коли почав розповідати, де заховано гестапівський архів, Тегарт спинив його.

— Зажди, Тодоре, ти все обміркував?

— Так, друже, я все зважив і хочу, щоб ти знав… усе. Можливо, ми бачимось востаннє. Я вірю тобі, тому і прийшов саме до тебе. Ти комуніст, Тегарт. На дні озера Топліцзее картотека закордонної агентури фашистської розвідки. Потрапивши до рук джентльменів із «Сі-Ай-Сі», ця агентура одразу почне діяти, знову підніме голову фашистська гадина. Ця наволоч служитиме кожному, хто платитиме гроші. Хіба ми впевнені в тому, що десь у Техасі чи в Оклахомі американські мілітаристи не відгодовують свого Гітлера? На власній шкурі ти вже скуштував їхньої хваленої «демократії».

— Чого ти хочеш від мене? — запитав Тегарт.

— Підтримки, поради, нарешті, допомоги, — гаряче заговорив Федір.

— Як я можу тобі допомогти?