Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Певен, — кинув через плече Хорст, так ніби за ним плентався набридливий пес, від якого не відчепишся, поки не мнеш кістку.

— Ти добре їх оглянув?

— Добре.

— Куди ж поділись ящики?

Хорст не відповів. І знову вони мовчки йшли лісом, і знову колюче гілля чагарників хапало їх за ноги, шматувало одяг.

— Хорсті.

— Чого тобі?

— А якщо ті ящики заховано в підвалі будинку?

— Ну і чорт з ними.

— Треба було б оглянути…

— Ні, Стефане, ти безнадійно дурний. Ти гадаєш, що барон заховав ящики в підвал, вивів охорону і тут же розстріляв її. Коли б не так. Фон Дітц був хитрий, як гієна.

— Ех, шляк би його трафив, не треба було тобі стріляти, Хорсті.

— У мене з бароном свої рахунки.

— Це так, але хто нам тепер покаже, де заховано архів?

— А навіщо він тобі здався, той архів? Плюнь ти на нього, Стефане.

— Легко сказати, плюнь. Ти не знаєш шефа. Та й гроші немалі. Уявляєш, скільки одвалить нам шеф, коли ми привеземо йому нехай нову адресу архіву. Це пахне великими грішми, Хорсті.

— Не спокушай мене, Стефане, гроші. мені не потрібні…

— Чорт забирай! Йому не потрібні гроші. Ви бачили, який Ротшільд! Слухай, Хорсті, кинь думати про ту дівку. В Штатах таких, хоч греблю гати. Кожен вечір можеш мати десять, аби гроші. А ти вклепався в неї, як дурень.

— Замовкни!

— Добре! Говоритиму про неї, як про англійську королеву.