Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Колона зупинилася прямо під ними. З машин вискакували есесівці і бігли до «Оппель-адмірала». Над озером повис ясний повновидий місяць. Все, що відбувалося на широкій кам'янистій площадці, було видно як удень. Після короткої наради есесівці розбіглися до машин. Грузовик, що стояв у колоні першим, розвернувся, під'їхав задки на край урвища. Есесівці відкинули борт, позалазили в кузов. За мить звідти вилетів ящик, майнув над проваллям і зник. Гучний плескіт розлігся над озером. Стоголоса луна відгукнулась на нього. Потім новий удар покотив горами тривогу. А поруч з першим грузовиком уже ставали інші. З них теж полетіли блискучі, мабуть, металеві куби ящиків. Заколивались на стривоженому плесі зорі, підскочив на хвилі місяць, ніби хотів пірнути на дно озера.

— Що це вони роблять? — пошепки запитав Андрій.

Крайніченко знизав плечима. Він починав розуміти, що несподівано зони стали свідками якихось таємних дій гестапо, але сказати щось певне, звичайно, не міг. Та, мабуть, і ті, хто оце скидав у озеро ящики, не могли б сказати, що в них заховано. Всю цю операцію гестапо, безумовно, тримало в секреті від нижніх чинів.

Грузовики розвантажувалися близько години. Кожну машину після того, як вона виїжджала на дорогу, особисто оглядав чоловік з моноклем. Нарешті все було скінчено. Начальство сіло в «Оппель-адмірал» і покотило назад до перевалу. Порожні грузовики рушили слідом. Однак «Оппель-адмірал» нараз зупинився біля повороту на туристяк. Цивільний з автоматом на грудях вийшов з машини і став завертати грузовики на дорогу, що круто збігала ущелиною до Траупзее. «Оппель-адмірал» знову покотив попереду колони.

— Біжімо! — шепнув Крайніченко і щодуху кинувся стежкою вниз. Андрій ледве встигав за ним. Коли останній грузовик, підібравши цивільного, звернув на лісову дорогу, Андрій: Крайніченко перескочили віадук над річкою, що вибігала з озера, і кинулися стрімким берегом до туристяка. Досить було їм затриматись ще на п'ять хвилин на дорозі, і вони побачили б, як з-за перевалу вилетів спортивний «сітроен», проскочив сідловину, з їхав з дороги і принишк під темними лапами ялиць біля повороту на Траупзее. З нього вислизнули дві тіні і зникли в лісі. Однак ні Андрій, ні Крайніченко того не помітили. Вони бігли крутим схилом гори, стрибали з каменя на камінь, продиралися крізь густі зарослі чагарів, щоб досягти туристяка раніше, ніж туди прийде колона. Їх гнала думка про Миколу, який напевне загине, якщо есесівці прибудуть до туристяка раніше. Проте вже з берега озера вони побачили чорний «Оппель-адмірал». Він саме розвертався на подвір'ї туристяка. Ховаючись у тінь дерев, Крайніченко і Андрій дісталися до дороги і залягли в кущах. Перескочити дорогу вже не змогли — її перегородили грузовики. З кущів їм добре було видно подвір'я. Біля «Оппель-адмірала» походжав, викрикуючи якісь команди, чоловік з моноклем. Машини заїжджали у двір, тулячись одна до одної, шикувались уздовж паркана. З останньої машини вискочив високий чоловік у цивільному, витяг кулемет із кузова. Криючись поза парканом, побіг кудись за туристяк. У Андрія обірвалося серце: «Кінець Миколі!»

— Давай за мною, — прошепотів Федір. Вони перескочили дорогу і залягли під парканом.

Есесівці ставали в шеренгу біля входу в туристяк. Пан з моноклем раз-другий обійшов загін, перевіряючи, чи всі стали до строю. Потім підійшов до «Оппель-адмірала», дістав звідти автомат і повісив собі на шию. Минула ще хвилина, поки він піднімався на східці.

— Ахтунг! — долетів його різкий голос, і в ту ж мить з-за рогу вдарив кулемет. Він сатанів, захлинаючись вогнем. Кулі змели перший ряд очманілих есесівців. Усе це сталося так несподівано, що ніхто з шеренги не встиг навіть опам'ятатися. Декілька чоловік кинулись тікати, та пан з моноклем поклав їх на землю короткою чергою з автомата. Нараз усе стихло. Ні стогону, ні крику, тільки дерева тривожно перешіптувалися кронами та місяць блимав у холодному небі. Пан у шкіряному пальті поправив монокль. З-за туристяка вийшов його напарник. Мабуть, для певності вони ще раз прошили з автоматів трупи есесівців. Потім стигли їх докупи, довготелесий приніс від машин дві каністри бензину, облив і запалив. Яскраве полум'я шугонуло під кропи дерев, розповзлося по землі вогненними ручаями. Цивільні одійшли за «Оппель-адмірал». Стояли мовчки, дивлячись на полум'я. Високий вийняв сигарети. Закурив. Щось сказав, випускаючи цівку диму. Але пан з моноклем не ворухнувся. Він чекав, поки догорить те страшне багаття.

Крайніченко нахилився до Андрія.

— Пролізь тихенько он під той грузовик і, як будуть тікати, бий по ногах.

Він поклав перед Андрієм свій автомат. Андрій вужем проповз під парканом, ще якусь мить чулося тихе шарудіння, а потім гуготіння полум'я покрило ті звуки. «Не почують», — подумав Крайніченко, виймаючи з кишені єдину гранату, яку носив з собою ще з того часу, як вони покинули арештантську машину. Федір відповз за ріг туристяка. Звідси «Оппель-адмірала» вже не було видно. Тихо перевалився через паркан. Пригинаючись, побіг до будинку. Незабаром він уже стояв кроків за десять від цивільних. «Треба дізнатися, що за таємницю хочуть заховати ці двоє». Зусиллям волі він примусив себе заспокоїтись. Однак не легко було заспокоїти розбурхане серце. Давали про себе знати і полон, і табори, і гестапівські катівні. Крайніченко виглянув з-за рогу.

Цивільні стояли до нього спиною, про щось стиха розмовляла між собою. Слів він не міг розібрати. Не роздумуючи, кинувся до них і, замахнувшись гранатою, щодуху крикнув:

— Хенде хох!

Пригинаючись, цивільні кинулися повз машину навтіки. Автоматна черга вдарила їх по ногах. Високий покотився по землі. Той, що був з моноклем, чкурнув між грузовики. Андрій помчав йому навперейми, оббіг машини, але гестапівець ніби крізь землю провалився. «Причаївся, гад. Все одно не втечеш». Андрій підбіг до паркана, присів, придивляючись на тлі багаття до кожної машини. Він бачив: Федір рвонувся до підстреленого, вибив у нього автомат, заломив за спину руки «Ну, цей уже не втече. А от де той, з моноклем?» І тут Андрій побачив цивільного в шкіряному пальті, що, мов заєць, дременув через дорогу в ліс. Автомат загарчав у руках хлопця, кулі висікли з брукованої дороги снопики іскор, але, мабуть, не досягли втікача.

— Андрію, — покликав його Крайніченко. Хлопець підбіг до багаття. Довготелесий лежав долілиць. Крайніченко добре притис його коліном до землі.

— Дай паска, зв'яжемо руки.

Андрій зірвав з автомата ремінь. Подав Крайніченку. Федір затяг руки гестапівцю тугим вузлом, підняв з землі автомат і скомандував полоненому встати. Той спробував, але не зміг: у нього були перебиті ноги. Вони взяли його попід руки і потягли в туристяк. Андрій штовхнув двері. В коридорі, прихилившись до одвірка, стояв Микола. Непевна рука стискала парабелум.

— Іди ляж, Колю, чого ти встав, — сказав Андрій.

— Тут і мертвий встане. Таке зчинилося… — над силу промовив хлопець.

— Тепер уже буде тихо, — заспокоїв його Андрій.