Розділ без назви (2)

І знов на старечому обличчі Варті відбився подив, який тут же змінився на те лагідне смиренство, яке звичайно буває написане на обличчях єзуїтів. Головнін подумав: «Цьому Варті чорної сутани тільки бракує!..»

— Мені дуже шкода, капітане, що я не можу порадувати вас будь-яким розпорядженням мого уряду про «Диану». Доведеться ще почекати. Але ви можете бути п%вні в моїй незмінній до вас прихильності. А тепер я змушений перепросити вас, бо повинен негайно оглянути новий сигнальний пост…

У прихильності Варті Головнін переконався того самого дня, тільки-но повернувся на «Диану». Тут на нього чекав англійський морський офіцер, який допіру прибув із Капштадта. Очевидно, Варті послав його услід за Головніним, і офіцер випередив капітана в дорозі. Похмурий, довгов’язий хлоп’яга з важкою щелепою й підсліпуватими очима пильно вдивився в обличчя капітана і різко відрубав заздалегідь підготовані фрази:

— За розпорядженням віце-адмірала, сера Варті, ви повинні дати писане зобов’язання, що не зробите спроби залишити Саймонс-бей до відповідного наказу з Англії. Якщо ви відмовитесь видати таке зобов’язання, команда й офіцери будуть перевезені на берег як військовополонені, а шлюп займе англійський караул. Крім того, сер Варті дав розпорядження, щоб усі паруси на шлюпі були відв’язані, брам-стеньги спущені і судно обов’язково стояло на двох якорях.

— Може, сер Варті дав розпорядження і про поставання моєму екіпажеві? — спитав Головнін.

Офіцер посміхнувся:

— Було б дуже дивно, коли б віце-адмірал став складати для рас меню…

— Але буде ще більш дивно й дико, якщо мої люди змушені будуть голодувати.

— А втім, сер Варті сказав, що ваші люди можуть працювати й одержувати харчування.

Головнін зміряв його поглядом:

— Як бачите, ми не боїмося ваших гармат. Ми спокійні. Можете бути певні, що нас не злякає й голод.

Одержавши писане зобов’язання, офіцер з’їхав на берег. Проводячи його поглядом, Головнін сказав:

— Авжеж, Англія не забуває своїх друзів…

Поруч хтось неголосно засміявся. Головнін обернувся. Петро Рікорд стояв біля фальш-борту й читав якийсь папір.

— Слухайте, Василю Михайловичу, вони таки, мабуть, твердо вирішили Саме голодом скорити нас. Купцям наказано не приймати наших векселів. І прокурор ось відповідає, що нам заборонено продавати будь-що з шлюпа, бо агенти в призових справах вважають шлюп і всі наші вантажі своєю власністю. Проте в усій цій оказії є й позитивний бік!

— В тому разі, коли б йому пощастило нас затримати…

Головнін оглянувся на бухту. За двісті метрів від шлюпа стояв адміральський корабель «Резонабль». Вихід з бухти був заставлений транспортними й купецькими суднами. Прорватися крізь цей зосереджений фронт кораблів, та ще вночі, здавалось, було неможливо.

— Оголосіть мій наказ по шлюпу, — сказав Головнін Рікорду. — З сьогоднішнього дня всі офіцери, і я також, одержуємо харчування однакове з матросами. На добу не більше як фунт сухарів на людину. Купувати будь-що на березі категорично забороняю.

Рікорд зрозумів:

— Отже, готуватимемось у дорогу?