Розділ без назви (2)

— Зараз вони дадуть вам спокій, — мовив Корбет. — Але, між іншим, я забув повідомити вас, мій друже, що я дав розпорядження… При найменшій вашій спробі тікати, на вас буде спрямовано вогонь усіх берегових і корабельних батарей… До речі, сьогодні чудова погода, правда?

— Дякую вам за прекрасний обід, — відповів Головнім, посміхаючись. — Ми, російські моряки, добре розуміємось на гостинності. Я ще раз пересвідчився, що англійці не забувають своїх друзів.

Уже з шлюпки Головнін помітив: пещене обличчя капітана Корбета побагровіло, але що він переживав — почуття сорому, зніяковіння, злоби, — Головнін не міг збагнути.

Дивна пригода трапилася з перекладачем. Уродженець міста Риги, цей чоловік служив тепер в англійському морському корпусі в Капштадті в чині сержанта; він і дитинства чудово знав російську мову. І раптом сталося незвичайне; викликаний до командора Роулея, він вислухав відповідне суворе напучення і… враз забув усі російські слова.

Коли йому показали суднові документи «Дианы», він тільки розвів руками і мовив засмучено:

— Ні, жодного слова не можу перекласти…

З великим жалем командор Роулей повідомив Головніна, що, як виявилося, перекладач їхній не досить підготований. І ще прикріше командорові, що в усьому Капштадті, як він з’ясував, не було людини, котра володіла б російською мовою.

І Головнін, і Рікорд чудово розуміли Роулея: він наказав перекладачеві мовчати… В Капштадтському порту готувався відпливти в Англію транспорт «Абоданс». З цим транспортом Роулей посилав донесення про затримку шлюпа.

Отже, Головнін не помилився: це був полон, але полон особливий, обставлений зовнішньою чемністю, яку доповнювали жерла гармат, націлені на шлюп.

Викликавши наверх команду, Головнін прочитав перед застиглим, мовчазним строєм моряків свій писаний наказ.

— Єдине, що лишається нам робити в цьому становищі, — сказав він, — чекати. Терпіння і терпіння! Будемо сподіватися на краще, мої друзі…

Потім він спитав у офіцерів і матросів, чи є в кого які заяви або запитання. Після кількох секунд тиші із строю виступив бронзовий від загару богатир, матрос першої статті Михайло Шкаєв.

— Насмілюсь доповісти….

Головнін кивнув йому:

— Кажіть…

Чисте, вольове обличчя моряка було зосереджене й серйозне:

— Матроси обговорювали в своєму гурті цю сумну подію. Як видно, одне тільки нам лишається: вирватися з пастки і з боєм втекти… Я хочу запевнити вас від імені матросів, Василю Михайловичу, що всі ми готові і тільки ждемо вашої команди…

Ставний, вродливий мічман Мур тихенько свиснув, посміхнувся, знизав плечима. Як видно, ця заява Шкаєва була, на його думку, недозволенною вільністю: вже не раз Мур висловлювався в тому розумінні, що матросові належить не думати, не міркувати, а слухати розпорядження начальства і беззаперечно їх виконувати. ІІІкаєв зрозумів і цю посмішку мічманову, і його застережний свист. Він сказав:

— Я повинен доповісти вам, ваше благородіє, що англійський лейтенант, отой що вартує на шлюпі, робить пусте, зайве діло. Весь час він торочить матросам: ідіть, мовляв, на берег, ми дамо вам і гроші, і волю, і право виїхати в яку схочете країну…

— От як! — вигукнув Головнін. — А хіба цей лейтенант розмовляє по-російському?..