Розділ без назви (2)

— Так. Це — полон.

Вони помовчали. Десь близько поскрипували кочети весел; стиха, поривами сплескувала вода.

— Крадуться попід самим бортом, — мовив Головнін. — Бояться, що можемо втекти. Стережуть. А що як спробувати, Петю, справді?.. Пообрубуємо канати — і під паруси: доганяй, лишень, в океані… А в крайньому разі — бій.

Рікорд поривчасто, глибоко зітхнув:

— Я думав про це. Але на фрегаті не спить жодна людина. Їхні шлюпки цілу ніч курсуватимуть навколо «Дианы». А вранці, — я чув це розпорядження Корбета, — нас поставлять фертоїнг, на два якорі, між їхніми кораблями і берегом. З фертоїнг хоч як розвертайся, однаково будеш усе між двома якорями.

І знов вони замовкли, прислухаючись до близького настороженого берега, звідки часом долинало пересвистування вартових.

— Правду сказати, я турбувався за тебе, — промовив Головнін неголосно. — От де браві вояки!.. Особливо браві, коли їх багато, а в тебе тільки матроси на веслах, та й ті без зброї.

Рікорд тихенько засміявся:

— Спочатку вони кинулись на нас, мов яничари!.. Я в ту мить подумав: чи ми не до буйних потрапили? Кажуть, так буває: від нудьги цілий гарнізон здичавіти може… Далі виникла в мене інша підозра: а чи не піратське це кишло? Може, пірати переодяглися в англійську військову форму?.. Потім уже зрозумів, у яку халепу ми вскочили в цьому гаспидському Саймонс-беї, Василю! Адже це війна. А ми прийшли: «Здоровенькі були! Приймайте корабель і флаг, екіпаж і нас, офіцерів, гармати, документи і все інше…»

Здавалось, він задихався від люті:

— Я так гадаю, Василю Михайловичу, що, в крайньому разі… в найгіршому, якщо становище буде безнадійне, якщо вони надумають захопити шлюп, ми підірвемося. Пороху в нас досить. Нехай добувають «трофей» з дна…

— Пізнаю тебе, Петре! — сказав Головнін.

Уже не перший рік цих двох моряків єднала випробувана дружба. Ще в 1802 році, коли морський міністр адмірал Мордвінов напучував молодих офіцерів, що від’їздили до Англії, — їх було дванадцять чоловік, — Василь Головнін і Петро Рікорд стояли поруч в шерензі. Потім вони разом служили на англійських військових кораблях, разом відстоювали вахти під вогнем французьких та іспанських батарей, штормували, вивчали лоції, писали листи товаришам у Петербург і Кронштадт, сумували за батьківщиною… Між ними не було секретів. Одверто лаяли вони двірську челядь, тупих, чванливих вельмож, винних у занедбаності російського флоту, що лишився майже без догляду. Перепадало тут і дурнуватому графові Кушельову, і хитрому підлесникові маркізу де Траверсе, і бездарному фон Міллеру. Не відчували вони поваги й до царя.

Тільки в службі їх розділяла певна дистанція. Ніхто не подумав би, дивлячись збоку, що цей стриманий, владний капітан і його ретельний, спритний помічник, для котрого, здавалось, не було нічого в світі важливішого, як розпорядження начальника, що ці двоє такі не схожі один на одного люди: замкнений, завжди серйозний Головнін і веселий, меткий Рікорд, — були сердечні друзі…

У цьому далекому поході, ясними, тихими вечорами в тропіках, коли океан горів і сяяв живими потоками світла, слухаючи розмірений гул парусів, неквапливо ходячи вздовж палуби шлюпа, вони вголос мріяли про Росію, про майбутні трудні, круті її шляхи.

Одного разу Головнін сказав:

— От ми лаємо двірських міністрів, усю цю улесливу бездар, що оточує царя. А де ж головна причина всього цього? Хто хоче завжди тримати наш народ темним і безправним? Хто вбачає безпосередню небезпеку для себе в освіті народу?

— Самодержавство, — відповів Рікорд.

— Безперечно. Отже, повинні знайтися люди, самовіддані, вірні сини народу, які не задумуючись пожертвували б собою…

Рікорд насторожився: