Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

Але одразу ж, заступаючи Арнаутова, випливав перед Майгіним образ Ніночки Росс, і запал його холонув.

«Ні! Не можу. Аллах з ними, з зірками і планетами… Та й як це летіти?.. З зав’язаними очима в безодню, на неминучу смерть… Дурниці!.. А втім, я даремно сушу собі голову. Цілком ясно, що навіть цей маніяк Арнаутов нікуди не полетить… Якщо ми справді знайшли в землі зоряний або міжпланетний корабель, то його неможливо звільнити від багатовікових нашарувань. Для цього потрібні великі гроші, тисячі робітників… Фантастика!.. Але припустімо, який-небудь Рябушинський розщедриться, дасть гроші: — ми відкопаємо корабель… Що далі?.. Хіба Арнаутов зможе взнати таємницю його керування, збагнути секрети його машин? „Залишимося тут на рік… Розберемося…“ Дідька ти розберешся, інженере! І за сто років не розберешся. На що ти сподіваєшся, коли зараз авіатори літають мало не з швидкістю єлизаветинської карети на своїх недоладних етажерках? Куди спрямуєш зоряний корабель, якщо навіть піднімеш його, і як будеш керувати ним у безповітряному океані?»

Всі ці думки не давали спокою, будоражили уяву молодого геолога, але вони ж і заспокоювали іноді Майгіна: «Ніхто нікуди не полетить, аж поки людина сама, своїми силами, не побудує казковий зоряний корабель… А Арнаутов? Важко зрозуміти, хто він, — божевільний, дивак і безпредметний мрійник чи, може, вчений, що прокладає нові шляхи в науці? А що, як він розгадає секрет керування загадковими машинами підземного міста, що, коли запустить їх і, розметавши давні шари лави і пісковика, підніметься у зоряну височінь?..» і знову пригадувалися гнівні слова Горького: «Народжений повзати літати не може»… «Невже я справді тільки кріт?»…

В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:

— Згода. Лечу з вами.

Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:

— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!

Друге засідання «Наукового товариства»

Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до «ліфта». Арнаутов пішов за ним.

— Хто приїхав? — спитав інженер.

— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.

— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?

— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?

— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.

На «верхній палубі» корабля-міста їх чекав Петя.

— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…

— Де вони? — спитав Майгін.

— Там, у таборі.

Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на «підземне чудо». Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.

— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…