Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…

Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:

— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..

— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..

— Клянуся, Настусенько!..

— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.

— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…

Дівчина квапливо відсторонилася.

— Облиште… Ходімо швидше.

— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.

Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.

— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.

— Обійдемо…

— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..

— Тут гарно, Настусю…

Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…

— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.

— Тихше!..

Волошин прислухався. Кроки почулися знову.

— Хтось ходить у церкві, Настусю.