Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:

«Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…»

«Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…»

А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.

А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.

«А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?»

«Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю», — єлейним голосом відповів Ігумен.

«Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..»

«Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…»

«То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..»

«Вник, государю…»

«Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…»

В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….

А государів виконроб, тобто боярин Іван Дмитрович Бєльський, метався по монастирю як очманілий: безплатної робочої сили йому не бракувало, але архітектор явно ухилявся від роботи. Він приїхав з Італії, у нього була домовленість з російським царем, що будуватиме він палаци й церкви, а тут раптом його безцеремонно посадили на барку і два місяці тягнули кудись на північ, у дикі хащі, до того ж не випускали вдень на палубу, щоб він не запам’ятав дорогу… Тут, у цьому монастирі, його примусили проектувати якийсь підземний тайник, про який жодна жива душа не повинна була знати. Ідіотська робота, від якої ні слави, ні грошей чекати не доводиться…

Архітектор висловив усе це бояринові Бєльському, але метушливий царський друг і лакей тільки посміхнувся криво і розвів руками:

«Ви вільні, сеньйор… Неволити вас не будемо… Де вихід з монастиря, сеньйор знає, а шлях до Венеції лежить на південь і захід сонця звідси…»

Все це Волошин ясно собі уявляв… Несподівано його уявлювана екскурсія в минуле і розповідь професора Стрілецького були перервані ввічливим покашлюванням.

Волошин озирнувся і в надвечірніх сутінках розгледів позад себе дві постаті. В одній з них він упізнав художника Єланського, який два дні тому прибув з Вологди, а в другій — наукового співробітника якогось музею Богемського, який щодня тинявся по монастирю разом з товстим французьким туристом, схожим на турка…

Покашлював Богемський. Потім він вкрадливо спитав:

— Прошу пробачення, професоре… Ви так захоплююче описуєте відвідини цього монастиря молодим Грозним, що я мимоволі заслухався, але… е-е…