Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Як відомо, в ті роки в СРСР відбувалися великі історичні події: радянське селянство вступило на шлях масової колективізації; в ці ж роки народилася наша індустрія; на підприємствах з’явилися передовики виробництва, вперше в історії людство дізналося на практиці, що таке соціалістичне змагання. Та обивателі вперто називали цю епоху «епохою Торгсину». Справді, в ті роки золоті й срібні дрібнички, потрапляючи в канали «Торгсину», перетворювалися на верстати і машини, необхідні для нашої країни. Але було й так, що деякі не в міру розторопні «торгсинівці» умудрялися нищечком перетворювати в трієри та снопов’язалки картини великих майстрів, цінну скульптуру, рідкісні книги і прекрасні ювелірні вироби. Агенти антикварного тресту нишпорили в ті роки по Москві і Ленінграду в розшуках здобичі… Нишпорив у той час по нашій землі і Педро Кортец. Тут він і познайомився з молодим художником Д. П. Тараканцевим, який уже тоді був членом комісій і підкомісій, секцій і підсекцій, зокрема — членом експертної комісії, що вирішувала долю творів мистецтва, призначених на експорт.

Треба віддати належне Тараканцеву: в своїх рішеннях він був до непритомності обережний, і Кортец не міг похвалитися, що з допомогою Тараканцева він виудив хоча б одну цінну картину. Та досвідчений авантюрист, близько познайомившись з ним, зрозумів, що надмірну обережність Тараканцева породжували не патріотизм і не любов до цінностей рідної культури, а всього-на-всього боягузтво. На думку Кортеца, Тараканцев багато чого міг би зробити для нього (і з великою вигодою для себе), якби не був таким боягузливим… Цю рису неодмінного члена всіх комісій Кортец добре запам’ятав.

Проживаючи в Парижі, він стежив за долею деяких своїх радянських «знайомих», а тепер, прибувши в Москву, вирішив, що вірусоподібний активіст Тараканцев обов’язково допоможе йому і Джейкові знайти і потім вивезти надзвичайно цінну колекцію Грозного. Саме тому допоможе, що Тараканцев був зоологічно боягузливий…

Якраз у той момент, коли Лірика «піймала» нарешті по телефону Лжедмитрія, на якійсь музейній нараді, безголосий дзвінок тричі кашлянув у передпокої її квартири.

Лютеція Гаврилівна з густо напудреним носом накинула на свої богатирські плечі тюлеву накидку кольору «ша-муа» (подарунок графа Фрідріха-Марії!) і пішла відчиняти двері. За дверима стояло двоє чоловіків у світлих костюмах: один — громіздкий, смуглявий, східного типу, другий — високий, худорлявий, блідолиций.

— Прошу пробачення, мадам, — з легеньким акцентом сказав по-російськи літній. — Тут квартира Дмитра Павловича Тараканцева?

Лютецію Гаврилівну трясло від хвилювання: перед нею стояли, з нею розмовляли живі іноземці. Може, вони прямо з Парижа приїхали? Може, оцей молодий — граф або віконт?..

— Так, — зненацька втративши свій розкішний бас, хриплим голосом промовила Лютеція Гаврилівна. Вона розчинила навстіж двері і прохрипіла відразу трьома мовами: — Сіль ву пле! Бітте! Плііз!..

Кортец протиснувся в двері, поцілував у Лютеції долоню, що пахла дитячим милом, і відрекомендувався:

— Педро Хорхе Кортец! А це мій молодий друг Джейк Бєльський.

Джейк цмокнув руку Лютеції і, покліпавши трохи, сказав (теж по-російськи, але вже без будь-якого акценту):

— Я щасливий з вами познайомитися, мадам…

— Моя дочка Лірика Аполлонівна, дружина Лже… дружина Дмитра Павловича, — оволодівши нарешті своїм фельдфебельським голосом, сказала мадам і повела гостей у нашвидку прибрану кімнату.

На Лірику страшно було дивитися. Її майже без точних обрисів постать була зодягнена в шовкове плаття багрового і тривожного кольору, як пожежа. Паризька покоївка Кортеца Мадлен із своїми віями і вогненними губами здавалася б поруч з нею простою пастушкою. Руді і жорсткі патли Лірики були скуйовджені і настовбурчені, мов наелектризовані; натерті долонями щоки її палали; підведені очі метали блискавки, а бюст колихався і наступав, як дев’ятий вал на картині Айвазовського. Очевидно, такий самий вигляд мала дружина справжнього Лжедмитрія, Марина Мнішек, у момент розмови з повстанцями, які щойно прикінчили Самозванця.

Через кілька хвилин зав’язалася «світська розмова»: гості шанобливо захоплювалися красивими будинками нової соціалістичної Москви, а господарів більше цікавив старий капіталістичний Париж.

— Чи правда, мосьє Кортец, що в Парижі американські офіцери серед білого дня викрадають дівчат? — запитала Лірика.

— На жаль, це так, мадам, — сумовито відповів «нащадок великого конквістадора». — Але тільки не всіх викрадають, а… деяких… І не вдень, а вночі…

Мадам уже поставила на стіл кофе, булочки, масло, зернисту ікру…

Кортец побачив ікру, і в його очах спалахнув плотолюбний вогник:

— Ікра!.. Зерниста!.. Джейк, ви коли-небудь бачили живу казку?.. — спитав він.