Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Вони пройшли у двір і сіли на лаву коло однієї з бабусь. Визначивши з типу обличчя, що бабуся, мабуть, татарка, Волошин чемно промовив:

— Селям алейкум, апа!

Бабуся не зрозуміла і чистою російською мовою спитала, що йому треба. Зав’язалася жвава розмова, до якої незабаром приєдналися бабусі з усього двору. Але Клавдії Антипівни серед них не було. Виявилося, що вона справді живе в цьому будиночку вже багато років, а служить через три будинки звідси «собачою бонною», тобто виводить гуляти болонку, на кличку «Мадам Боварі», якоїсь худої літньої аспірантки.

Виявилося також, що одна з бабусь, яка проживає в цьому будинку з вісімнадцятого року, чудово пам’ятає княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську.

— Не наша вона була, француженка, чи що, і часто якісь кумедні слова говорила. Говорить, а сама сміється — забула, мовляв. Тільки вона рідко сміялась. Як зараз бачу її: тоненька, мов стеблина, бліда, і все кашляла. Очі великі і сумні, горе у неї якесь на серці лежало… Наша Антипівна любила її, як рідну сестру доглядала, а все-таки вона померла, голубка. Розказувала Антипівна, ніби сохла її хазяйка за якимсь чи то князем, чи графом, а він, бачиш, схибнувся з розуму і безвісти пропав.

Усе це благодушна круглолиця бабуся розповідала не поспішаючи, співучим голосом, наче казку про сплячу царівну. Закінчила вона свою розповідь гучним голосом:

— Ігоре! Кинь палку, халюган! Ось скажу матері!..

Ігор кинув палку і, на прохання своєї бабусі, охоче збігав по «Антипівну». Та невдовзі прийшла, несучи на руках крихітну аспірантську Мадам Боварі, покриту кокетливою попонкою. Старенька впізнала Тасю і дуже зраділа їй, а на повідомлення Волошина, що старовинна книга знайшлася, Клавдія Антипівна тільки махнула рукою:

— Віддайте її ученим людям, а то з нею тільки біди наживеш.

Вони пройшли в дім. Клавдія Антипівна тулилась у маленькій комірчині, більшу частину якої займав пузатий темно-червоний комод. Над комодом, у красивій позолоченій рамі, висів середнього розміру портрет молодої жінки, написаний тушшю.

— Вона… — сумно дивлячись на портрет, сказала Клавдія Антипівна. — Їй тоді було двадцять років…

Не відриваючи очей, Тася дивилася на портрет. Обличчя Євгенії Бєльської, трохи продовгувате і, мабуть, бліде, привертало увагу несподіваною і незвичайною красою. Його обрамляла хмарка темного волосся і комірець світлої блузки, оздобленої мереживом тонкого, як у сніжинки, рисунка. Великі очі дивились на Тасю насторожено, навіть тривожно.

Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: «Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?»

— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.

— «Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати», — замислено промовив Волошин.

— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..

— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.

— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: «Ну, слава богу, тепер я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось». От і «пішла»… на той світ.

Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.

Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.