Розділ «VІ»

В 1948 р. вже виразно важнішим від збройного стає і деологічно-пропагандивний відтинок збройної боротьби. Це період, коли на передове місце вибиваються талановиті публіцисти-пропаґандисти, зокрема Петро Полтава, У.Кужіль, Осип Дяків-Горновий, Ярослав Старух-Ярлан, Р.Мох, Осип Орленко та інші. "Тільки в одному 1948 р. в наших підпільних друкарнях було надруковано в багатотисячному тиражі коло 70 назв різних брошур, листівок, пресових і художніх видань" [72]. В 1948 р. вже не розрізнювалося видань ОУН від видань УПА. В жовтні 1948 р. большевики знищили біля Ковеля друкарню ОУН-УПА ПЗУЗ, а в грудні 1948 р. — друкарню УГВР і Проводу ОУН біля Болехова, Івано-Франківської области. В 1950 р. ОУН-УПА опублікувала в Україні 150 різних окремих видань, що вказує на велику тодішню силу організованого націоналістичного руху. Під кінець 40-их років вже не діяли дві структури, тобто окрема для ОУН, а окрема для УПА. Це була єдина суцільна національно-визвольна організація з різними спеціялізованими ділянками. На порядку дня стояла проблема збереження організації як такої.

Цю проблему пляновано розв'язати при помочі децентралізації ОУН. Ген. Роман Шухевич, здається, не встиг її провести перед своєю загибеллю. Можливо, що цей плян здійснив його наступник, полк. В.І.Кук-Коваль, дотеперішній організаційний референт в Проводі ОУН на Рідних Землях. Він скликав у червні 1950 р. конференцію Проводу і там могло бути прийняте рішення провести таку децентралізацію, щоб кожний Край зі своїм Краєвим Проводом діяв цілком незалежно від центрального проводу і вдержував якнайменше зв'язків із сусідніми Краями. Ця нова структура повинна збільшити законспірованість ОУН та утруднити ворогові ліквідацію цілої організації у випадку, коли б зв'язки центрального чи котрогось краєвого проводу потрапили в руки москалів. Згідно з однією інформацією, остання відома нам конференція провідного активу ОУН відбулася в Україні в червні 1952 р. [73]. У міжчасі збройна боротьба продовжувалася.

В половині 1951 р. російський керівник пропаганди в окупованій Україні, Н.Рябокляч, алярмував, що "росте сила українських націоналістичних банд" [74]. У вересні 1950 р. сильний націоналістичний відділ здобув місто Мукачів від москалів, зліквідувавши місцевий гарнізон з командиром майором Ураловим і капітаном Ґолдаковим. В 1952 р. відбулося кілька десятків боїв між націоналістичним підпіллям і окупаційними силами [75]. В Україні з'явився альманах, присвячений десятій річниці постання УПА. В одній студії стверджується, що "маємо організаційні звіти з України, принесені зв'язковими 1953 р., в яких подається численні протибольшевицькі акції, проведені на Рідних Землях після 1951 р." [76]. В 1950–1953 роках збройна група націоналістів під проводом старшини УПА Михайла Кончаківського звела ряд боїв з НКВД-истами, знищивши кількадесять із них [77]. В 1953 р. згинула оточена в своїм підземнім схоронищі провідна націоналістка на Львівщині Стефанія Мандрика. Лише в однім Радехівськім районі окупанти розкрили й знищили в 50-их роках близько 200 таких укріплених схоронищ [78]. У вересні 1953 р. большевики розкрили збройну групу ОУН в Івано-Франківській області, і їм вдалося в бою взяти в полон одного з цієї групи, Дмитра Басараба. Восени 1953 р. діяли в Україні члени Проводу ОУН, бо були листи, привезені зв'язковими на чужину, до Проводу 3Ч ОУН, в яких задокументована така активність [79].

На 17 з'їзді КПУ в березні 1954 р. перший секретар О.Кириченко виразно ствердив існування в Україні націоналістичного збройного підпілля. Маємо описи очевидців про збройні сутички між націоналістами і окупантською міліцією в Тернопільській області (Бучаччина, Підгаєччина) в роках 1954 і 1955 [80]. До 1954 року діяли зв'язкові між ОУН на чужині та ОУН на Рідних Землях. Впродовж 50-их років вибухали в російській імперії великі страйки й повстання політв'язнів, організовані й керовані у великій мірі членами ОУН-УПА, які прибирали характер збройної боротьби [81]. Політично-організаційною основою для цих повстань і страйків служило доручення ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. п.н. "До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи".

В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН-УПА, яких москалі вислали далеко поза межі українських земель. Ці провідні підпільники зорганізували "ОУН-Північ", їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території російської імперії [83]. Вістки про цю боротьбу ширилися в Україні й підсилювали моральну настанову продовжувати визвольну збройну боротьбу за УССД.

Одним із перших великих повстань, а саме в Магадані 1953 р. керував член ОУН Мирослав Симчич (зловлений москалями 1949 р.). Жіночим повстанням у Кінгірі 1954 р. керували націоналістки Нуся Михайлевич і Любов Бершадська, а чоловічим — член ОУН Анатоль Задорожний. На теренах СССР поза Україною, де були великі скупчення українських політв'язнів, діяла підпільна організація ОУН-Північ, як уже згадано. Повстання на Воркуті 1954 р. (Комі АССР) було кероване українським націоналістом Євгеном Грицаком. Взятий 1953 року в полон в Україні старшина СБ ОУН-УПА Василь Підгорецький, засуджений на 25 років неволі, був організатором протиросійського повстання в Ташкенті 1955 р. А 1956-го року вибухло повстання в'язнів у Тайшеті, організоване членом ОУН Віктором Солодким, взятим у полон 1948 р. У лютому 1956р. появилися в Рівенській області заклики російської окупаційної влади до українського націоналістичного підпілля здаватися, за що підпільники дістануть обманливу амнестію. Ця т. зв. амнестія була восьмою з черги й виразно показує, що в 1956 р. існувала в Україні підпільна сітка ОУН. Майже зовсім певним є, що до половини 1950-их років діяв Провід ПЗУЗ або хоч сам провідник, ком. Дубовий.

Того ж 1956 року вибухло на Мадярщині національно-визвольне повстання проти російських окупантів. Вістки про це повстання в Україні викликали оживлення націоналістичного підпілля. Біля Шепетівки у Хмельницькій області вилетів у повітря поїзд з амуніцією (20 травня 1956) [85]. Підпільна діяльність оживилася на Київщині, Львівщині й в околицях Бердичева. Українське збройне підпілля ОУН знищило в Карпатах кілька мостів, що ними москалі транспортували військо на Мадярщину, та мало збройні сутички з совєтськими терористичними органами.

Після розгрому москалями мадярського визвольного повстання перериваються вістки про організовану збройну боротьбу ОУН-УПА проти росіян, поза тим, що є дані про дальше існування на різних теренах націоналістичного підпілля. Очевидно і в пізніших роках відомі випадки знищування підпільниками окремих виконавців колоніяльної влади. Занехаяння масової збройної боротьби можна пояснити визнанням недоцільности в дану пору продовжувати її, коли навіть цілий мадярський нарід, знищивши над собою російську окупацію, не дістав від "волелюбного" Заходу навіть одного кріса. Тож в ОУН могло запанувати переконання, що тимчасово треба припинити збройну боротьбу аж до часу визріття нової революційної ситуації.

А тим часом треба концентрувати всю енергію на збереженні націоналістичної організації, втримування в народі віри в наше майбутнє визволення, ведення виховно-ідеологічної й пропагандивної діяльности, як також розбудову в нації внутрішніх духових, соціяльних і культурних резервів для втримання національної самобутности і національної свідомости. Рік 1956-ий треба вважати закінченням збройної визвольної боротьби, вершком якої була саме славетна й легендарна Українська Повстанська Армія.