Розділ «Частина третя»

Маріупольський процес

Ганна Андріївна засміялась, торкнулася чола тильним боком долоні, залишивши на брові слід від борошна.

Ользі довелося ще замісити тіста, бо тепер вже начинки з домашнього сиру було забагато.

– Приїдеш до нас на Різдво?

Ольга кивнула.

– Чудовий дует у нас із тобою склався, ні? – зробила висновок Ганна Андріївна. – Як думаєш, Олю?

На Ольгу дивилися сині Романові очі.

– Ганно Андріївно, – відповіла Ольга. – Я вам сказала неправду.

Пальці господині зупинилися. Що таке? На Різдво не приїдеш?

– Мій батько помер від горілки.

– Твій батько?…

– Помер від горілки, а не від запалення легенів. Він пив. І одного разу напився учергове, повертався з району, у нього була там якась шабашка, ну, тимчасова робота. Приробіток… – їй було нелегко усе це говорити. Воно якось не виходило, аби складно, а якось недоладно й кострубато, але треба було сказати, якщо вже почала. – Ну випив… добряче хильнув. А у нас там зупинка біля річки. Та яка там річка! Так… По коліно води. То він чогось поліз у ту річку. Ходив там, мало не падаючи, щось там бубонів собі під ніс… Йому гукали від зупинки: «Петровичу, ти чого там мурочку водиш? Давай сюди! Втопишся, падла!» Мені потім одна жінка з нашого села розповіла. Про це навіть мама не знає. Про подробиці ці. Я їй не розказувала ніколи…

Вони сиділи й дивилися одна на одну, опустивши на стіл запорошені борошном руки. Одна говорила й говорила, друга не зводила з неї очей.

– Батька хтось витяг із води, а він знову попхався. Бухий, що з бухого візьмеш? Та жінка зайшла на станцію на кілька хвилин, а коли вийшла, батька вже дістали з води. Він лежав на траві обличчям у небо, сорочка розщібнута, з волосся у траву ще стікала вода, а він вже не дихав. І ніхто його врятувати не спробував. Ну там, штучне дихання, масаж серця… Може, не вмів ніхто, а швидше, гидилися, не хотіли бруднитися від алкаша… Така дурна смерть. Тому я горілку ненавиджу, щоб ви знали.

І вона без паузи, без зупинки, розповіла про те, як уперше і востаннє випила на весіллі своєї однокласниці минулої осені. Та завагітніла, виходила заміж, кинувши школу, а тепер не знати де вона, десь виїхала з чоловіком та малим…

– У весільному шалаші – у вас роблять весільні шалаші? – гості сиділи тісно-тісно, один попри одного, і коли приходила черга вітати молодих, кожен ледве витикався, ставав перед молодими через стіл, залишав гроші на підносі – у нас гроші дарують не у конвертах, а відкрито, щоб усі бачили. Треба узяти з підноса стопку з горілкою, гроші залишити, тоді тост – і горілку до дна. Обов’язково до дна вихилити. Такий звичай. У вас не так?… Я стопку узяла, – каже Ольга, – сказала своє побажання молодим, трохи надпила й поставила назад. А мені звідусіль: ні-ні-ні, так не піде! Хто ж так щастя бажає?! Ти вже не маленька! До дна! До дна! Я й випила.

– І що?

– А нічого. Тільки противно, а так нічого, навіть не закашлялася. А тут Сашко підходить. Це однокласник мій, він зараз не Сашко, а Куля… Та це до цієї історії не стосується. Підходить до мене, запрошує до танцю. Я встаю, ми починаємо танцювати, і все нормально, як раптом наче злива почалася, усе навколо розпливлося й зашуміло. Я Сашкові пальцем: стій тут! А сама – попри танцюючі пари, попри якісь запитання до мене та смикання за руку, швидко-швидко звідти, з шалашу – й до хати. До чужої хати, у дальню кімнату. Сіла на ліжко. Добре, що не у печиво. Там на ліжку солодке печиво було в коробках. Добре, що я його вчасно побачила. Сиджу, а кімната крутиться перед очима, крутиться, крутиться. І сміх такий дурний з мене випорскує. А у дверях Сашко, одразу його впізнала, хоч він у темряві, світло з вікна йому у спину, але ж я бачу, що це мій однокласник. Запитує, чи все гаразд і як я себе почуваю. А я кажу: йди, Саню, танцюй. Я тут трохи посиджу. А він: ти, Ольго, більше не пий. А я йому: не буду більше, бо ще зіп’юся, з таким батьком, з такими генами… І сміюся, як дурна. Але пам’ятаю дотепер, що йому говорила. Мені, сказала, це не подобається, раз. А ще більше мені не подобається, що я піддалася на ці заклики: пий! пий! І от цього вже точно більше не буде, щоб мені щось не подобалося, а я зробила так, як більшість вимагала. Цього точно більше не буде. Це два. Ще щось сказала під «три». Щось там було, як «три». Забула.

Ольга нарешті замовкла. Трохи страшно було, що вона усе розповіла Романовій мамі. От хто просив? Сама виклала усе. А тепер Ганна Андріївна подумає, що чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Але мама Романа сказала:

– А я знаєш, коли вперше напилася? Коли Ромко пішов до першого класу! Доросла тітка, а лише тоді вперше напилася. Але відтоді ні-ні. Тобто свою норму знаю. А тоді таке втнула… Розповісти?…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маріупольський процес» автора Вдовиченко Галина на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи