Розділ «Частина третя»

На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.

Доки тепло стоїть над містом,

за гудками локомотивів, за пташиним свистом,

за голосами базарної нічної бідноти,

доки тут хтось залишається, доти

хай будуть відкритими всі залізничні ділянки,

хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,

хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.

Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.[2]

Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.

Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.

Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.

На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…

Що з нею зробили ці слова. З нею, сепаратисткою, як обізвав її Роман у перші дні свого полону. А вона його зло відштовхнула: укр нещасний. Щасливий, – виправив він.

Забігла у якийсь дворик, сховалася поміж виставлених уздовж стін старих шаф та полиць. А коли роздивилася: що то за шафи просто неба? Що за полиці під стінами? – сльози висхли. Лише судомний вдих раз по разу нагадував про щойно відшумілу бурю, таке траплялося хіба у дитинстві, після гіркої образи, обманутих сподівань, гострого нападу жалю до померлого горобчика жовторотого чи кошеняти з тоненьким хвостиком.

Дивний був дворик. Ніхто не визирав із вікон, не бачив випадкової зайди. За нею спостерігали десятки пластмасових очей ляльок, ведмедиків, клоунів, чебурашок, овечок, левів та песиків. Пластмасових та м’яких іграшок, що розсідалися вздовж стін, на полицях, лавках та пеньках зрізаних дерев.

Це дивне подвір’я заселяли старі іграшки, знесені звідусіль, покинуті, забуті, просякнуті дощем та пропечені сонцем. Дворик мав би втішати дітей та дорослих, але від поглядів його мешканців душу огортала щемка туга. Наче усі діти із цього подвір’я змушені були виїхати, залишивши своїх колишніх улюбленців стерегти покинуті домівки.

15

– Я поприбираю у хаті і обід приготую, – пообіцяла Ольга. І мама Романа погодилась. Показала, де щітки, ганчірки, побутова хімія.

– У мене сьогодні лише дві пари, скоро буду, – пообіцяла.