Розділ «Частина третя»

– Аякже, вже й не маленькі, тому й можу виїжджати. Я бібліотекар, від квітня помагаю нашим військовим. Добровольці потрібні… Дуже потрібні добровольці на місцях, розумієш? Я переважно за кермом, зібрали – повезли у зону.

– А що возите?

– Продукти, воду, одяг… Каски, броніки, розгрузки… До Львова за оптикою їздила, тут дешевше. Оптика дуже потрібна, прибори нічного бачення, тепловізори, біноклі… Що треба, те й возимо. А в тебе діти є?

– Я ще незаміжня. До мого хлопця можна буде щось завезти? До його підрозділу?

– А де він є?… А, знаю. Можна й туди. Наступного разу.

Крутила кермо, не замовкаючи. Говірка, весела, наче не було полону, наче мізинчик не схожий на зламану гілочку.

У підвалі сепаратистів вона сиділа з двома Валентинами, одна волонтерка, друга наче випадкова, обох били нещадно, знущалися. Потім витягли на задній двір, й звідти ті дівчата вже не повернулися.

– Перевели кудись?

– Навряд чи. Там розмова була коротка… До стінки – і у яму.

– Які Валентини, звідки?

– Одна з Маріуполя, друга, та, що волонтерка, з Хмельниччини, забула назву містечка.

– Із самого Маріуполя? Та, перша?… Чи, може, з якогось села чи містечка?

– Казала, з Маріуполя…

– А яка вона зовні?

– Яка… Побита, в синцях… Ти поспи, покуняй. Бо я так можу всю дорогу говорити. Мені вночі добре за кермом, я вже звикла. А як схочеш, то потім, коли приїдемо, познайомлю тебе з волонтерами… Музика не заважатиме?…

І Ольга справді задрімала. Під знайому, щемку мелодію, під хрипкий голос співака, їй завжди подобалась ця пісня, але вона не знала, хто співає й про що… Спочатку думала про Вальку і про те, чому ж вона не повертається. А тоді про фотоальбом з потертими кутами, який гортала у львівському помешканні, вдома у Романа, роздивлялась на його дитячі фотографії: він у мами на руках, беззубий грубасик; він у першому класі зі своїм товаришем Ромком Сиповим, обидва з букетами гладіолусів, трошки меншими за них, той однокласник зараз в учебці, теж незабаром їде на фронт; Роман-підліток притискає до себе мале чорно-руде песятко, у якому вгадується теперішня груба й сива Найда. Ольгу огортало теплом, коли вона бачила Романа маленьким, пізнавала його теперішні риси у дитячій припухлості щік, у кумедному чубчику, в юнацькій усмішці на заліпленій снігом мармизі на тлі зимових гір (впав у кучугуру?… кидався снігом?…). Мама Романа, мабуть, вже тоді стукала у двері його кімнати, перш ніж зайти, як не заходила без стуку до кімнати молодшого сина, а Остапу лише чотирнадцять… Ольгу дивувала ця повага, це визнання території підлітка. Як і обов’язкове вранішнє «Доброго ранку!» і поцілунки на порозі. Ользі здавалося, що Остап її не сприймає, він уникав її та відмовчувався, а учора, перед від’їздом, приніс три моделі гоночних машинок зі своєї колекції – для племінника Артема, а хто він йому? Остап його ніколи й не бачив… Колись треба буде показати Артемкові Карпати… Нехай його теж приголомшить ліс у горах, запах опалого листя, ці дерева у небо, дивні, ніколи не бачені дерева з гладенькими синіми стовбурами. Буки. І білі пахучі гриби. Удома такі не ростуть, і немає таких дерев з блакитною матовою шкірою. Мама Романа сказала: я ліс будь-якої пори люблю, а осінній – й поготів. Ользі це слово сподобалося, вона його собі забрала. Говорила згодом: від запаху лисичок у носі так добре, а від білих грибів й поготів…

17

Нова амуніція українських бійців: форма чеська, каска італійська, берці канадські, наплічник польський, казанок, ложка, горня – вітчизняні. Берці, щоправда, ношені, але це не суттєво, ноги в них чуються, наче у домашніх капцях. Ніде не тисне, не муляє, і розміри – будь-які. «Шикарна круть!» – радіють хлопці, розбираючи взуття. Гігантська пара залишається без господаря, вона тепер – об’єкт захоплення та жартів, хлопці регочуть, передаючи її з рук у руки. Боєць з виразним довгим чубом – русявий Пенцак – поставив «кораблики» у траву, запхав у них ноги, вимахує руками, як той млин, дуріє: де такого Гулівера знайти? Таких ніг не буває!

По спині Романа, в улоговині, котиться лоскітлива крапля поту. Він відвертається, щоб не бачили його обличчя. Ніхто із цих хлопців Лома не знав, ніхто не бачив його цивільних вірних кросів, десятки разів перемотуваних пакувальним скотчем. Вони служили йому до останнього дня. «Мої валізи», – називав він їх. І от нарешті знайшлися берці для Лома, а Лома немає.

Ця війна ніколи не закінчиться. Вона й без початку. Навіть якщо всі переб’ють одне одного і залишаться двоє, то немає певності, що один з них раптом не скаже: «Лєший, ти?» – і врятує колишнього побратима, щоби потім і далі з ним воювати, бо хтось третій вперто пхатиметься між тими двома, користаючись із їхньої ворожнечі. Це криваве шоу не закінчиться, крапка не буде поставлена, протистояння триватиме вічно, аж поки хтось, можливо, не герой, можливо, навіть дитина, відкриє нарешті таємничу істину, яка виходить на поверхню, не ховаючись, як гранітний щит, але залишається непрочитаною дотепер підказкою на кам’яній сторінці землі. Поки не знайдеться хтось, кому вдасться зняти закляття із зачарованої країни Кам’яних Могил, під якими знайшли вічний спокій воїни минулих століть.