Розділ «Частина друга»

Удома, заспокоївшись, пошкодувала, що не схитрувала. Ото нестримний язик! Змовчала б – мала б тепер більше шансів для маневру. А тепер що? Куди вона піде? Як допоможе?

Вальчина мама теж нічого суттєвого додати не могла. Звідки жовта фарба, вона не знала. А блакитна давно стояла у сараї. Ще відколи вікна фарбували. Хіба це злочин, галубіньку фарбу в домі тримати? Ольга заспокоїла її, мовляв, розберуться, не ідіоти ж. Не сьогодні – завтра Валька повернеться. Але додому пішла ще більш стривожена.

Несподівано припхався брат, коли вона біля плити помішувала кашу для баби Ані, аби не пригоріла. Вітьок зиркнув з-під лоба, ломанувся до хати, пройшовся там вихором по кімнатах, розігнавши кішок. У літній кухні довго гримав посудом у нижній шафці та у тумбочці, зірвав дверцята з одної петлі.

– Що ти шукаєш? – запитала через плече якомога спокійніше.

Не відповів, рушив у сарай, тоді до порожньої стайні. Коли спускався з горища – увесь в павутинні та голубиному пір’ї – провалив ногою одну з перетинок драбини, добре, що вже при землі. Гепнувся мішком, змахнувши руками – вибухнув добірною лайкою.

Вона не запитувала, й так було зрозуміло: може, фарбу шукав, може, прапор чи стрічки, які теж бачили у центрі села, на віконній решітці сільради. Їй навіть весело стало від тих підозр. Вітьок-Тарпан готовий був знайти щось крамольне у якомусь закутку їхнього дому. Тому й встромив носа усюди, навіть туди, куди місяцями не зазирав. Він їй не вірив, це було очевидно. Він хотів випередити можливих гостей. А якби й справді щось знайшов? Що б він зробив? Прикрив би сестру чи здав її «на допит»?

Вітьок за ці кілька місяців змінився, наче за роки. Пішов до ополченців ще у травні, на хвилі цікавого нетерпіння, а тоді знайшов своєму вибору пояснення. Хотів, мовляв, спробувати. Перевірити, як воно зблизька, чи варто з ними бути. А чи залишатися з обережними спостерігачами, очі в землю: ми не з тими і не з цими, ми самі по собі; хто переможе, з тими й будемо. А тоді Вітька-Тарпана затягнуло, не виборсатись. Та він і сам вже не хотів.

Він був лише на рік старший від Ольги. У дитинстві вони весь час бавилися разом. Навіть у карти гуляли удвох, у підкидного. На баргароні нерідко сиділи, у кожного була своя гілка. Брат донедавна залишався по-дитячому смішним, клаповухим, багато у чому наївним. А тепер он – Тарпан. Грізний лихомовець, байдужий до своїх. Мамі по телефону хіба два-три слова скаже, коли вже сто разів нагадаєш. «Так… ні… Пока!» До баби Ані і не озивається часом. До Ольги рипить. Кого він захищає?

Але саме завдяки Вітькові стало відомо, де зараз Валька. Повернувся за кілька днів із району, привіз до села кульгавого Васька. Того вхопили просто з-за столу, із хлібом в одній руці та ложкою в іншій, того ж дня, що й сусідку. Але швидко відпустили.

– Розібралися, що й до чого, то й відпустили, – поважно звітував Васько на вулиці перед клубом.

Кілька односельців дивилися недовірливо, жодних емоцій не виказуючи.

– Невинний, то й відпустили. Чого мене тримати у застінках?… – неспішно розводився Васько. – А Валька що? Її не відпустять. Вона навідницею була.

– Ки-им? – не витримав дід Петро. – Що ти плескаєш язиком? Якою навідницею? Це ти мені, старому артилеристу, таку пургу женеш?

– За що купив, за те й продаю! Сказали, що вона чіпляла маячки на будинки і по них потім Нацгвардія лупила з пушок.

– На твій курник причепила маячок, чи як? Тобі ж курник розфігачили, ні? І то, здається, вантажівкою. Важливий об’єкт! Ото вже влучили – то влучили! А все завдяки Вальці-навідниці!

Васько ображено пошкутильгав додому, розмахуючи рукою, наче з кимось невидимим розмовляв. Бубонів собі під ніс, але замовк, почувши кроки за собою. Ольга наздогнала його, торкнулася рукава.

– Ти Вальку бачив? Розмовляв із нею?

– Звичайно, що бачив. В одному підвалі сиділи.

– І що вона? Як?

– Та як… Ми коротко бачились. Її привели від чеченів. Чи осетинів, чорт їх маму знає. І до батареї наручниками – клац. Да-а… Плакала. Сильно побили її, одяг на ній подерли… Нам кашу якусь принесли… ну, як кашу?… щось таке, у порожніх стаканчиках з-під йогурту. Без ложок. То я свою пальцем виїв, а вона не їсть. Я їй кажу: будеш свою? Вона головою похитала, я й доїв… Пити тільки хотіла, а так не їла нічого.