Розділ «Частина друга»

– Здогадайся, що таке мальв?

– Як?

– Ма-льв!

– Я думаю… це чоловік мальви.

– Ні. Думай ще.

– Ну що це може бути? Їстівне? Географічне? Еротичне? З якої сфери?

– Із нашої. Це мене і тебе стосується. Здогадаєшся – я не знаю, що тобі зроблю. Давай. Це важливо. Я тут одне бажання загадала… Напружся, Ром.

– Мальв. Мальв-мальв. Маа-лль-вв. Дідько його знає, що це таке.

– Ну от… Це Маріуполь-Львів! Я одразу б здогадалась на твоєму місці.

Яка вона ще дівчинка. Бавиться в якісь ігри, щось вигадує, іноді жорстока, як дитина, іноді беззахисна й практична, як старуня. Для нього людина сходу – це вона. І дід Петро, звісно, і її баба Аня. І Валька. Валька теж. А тоді вже усі решта. Спочатку ці люди. І перш за все – Ольга.

12

Колись, ще вдома, до війни, навіть на думку б не спало звертати увагу на такі речі. Дрібниця, нема про що казати. А тут, у цих умовах – неабияка подія. Бо випала нагода неспішно попарити ноги, підливаючи у таз окріп, ще й покурити для повного ефекту. Нірвана у квадраті. Фантастичне раювання…

Поруч мліє від задоволення Корнет з горнятком кави у руці. Ех, каже, сюди б мою файку й тютюну дрібку для повного кайфу… Його файка згоріла з речами під час обстрілу. Проте він має біле горнятко з двома золотими пасками – звідки воно тут узялося, невідомо. Хлопці сидять на ящиках з-під снарядів, зануривши ноги, немов у червоних шкарпетках, до паруючої води у металевих тазах. На підлозі чайник з окропом, закопчений до самої ручки, другий, такий самий, між двома цеглинами на вогні. Процес має тривати нон-стоп. Із водою тепер добре, бо завезли повні баклажки від колодязя. На «хаммері» – «Ліка» до будь-якої роботи спроможна. Це круто виглядає: позашляховик-водовіз. І от тепер, маючи води вдосталь, не економлять, тримають температуру, щоб не збивати градус втіхи.

Нарешті насухо розтирають розім’яклі ступні, шкіра на яких узялася рожевими брижами. Де там нові шкарпетки? Де нові устілки, що їх привезли волонтери? Ось вони. Ось вона, чиста радість! Блаженна, щаслива мить!

Щось Романові таки сталося з головою після тієї контузії. Ото ні сіло ні впало, або, як каже Батя, ні в село ні в падло, роззирнеться навколо, немов усе та всіх вперше бачить…

Ще три місяці тому ці люди були йому чужими, а тепер більшість із них наче рідні. Покинули свої будинки, квартири, кімнати та закутки, свої звиклі заняття, розпорядки дня, наради, дні авансу та зарплати. Живуть без ключів від хати, без квитанцій оплати за газ та світло, без гаманців. Залишили у шафах костюми з краватками, джинси з бейсболками, вдягнулися в однакові строї, подібні, як брати. Узяли зброю до рук, якої перед тим майже ніхто не тримав, навчилися користуватися. Набули сотню важливих навичок, щоб виживати в умовах, непридатних для тривалого життя.

В усіх цих людей змінилося оточення, у них виникли нові симпатії та антипатії, сформувалися нові правила поведінки та нові звички. Тут курять майже всі, навіть ті, хто ніколи не курив. Тут мало що можна приховати і багато що одразу стає відомим. Інші цінності вийшли на перший план, а ті, що вважалися першочерговими, зблякли. Ці люди навчилися безпомильно визначати на слух, з якої зброї ведеться обстріл, і скільки секунд триватиме серія вибухів, і скільки разів це повторюватиметься.

Помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива. Сказав би хто таке рік тому, Роман би навіть не зрозумів, про що йдеться. А тепер знає: ноги у гарячій воді – це кайф.

Вода… Вона набуває сакрального змісту та значення. Звичайна вода, аби лиш чиста. Щоб не з брудної калабані, коли доводиться пропускати її через саморобну лійку пластикової пляшки, через марлю, пісок та камінці – а її походження все одно відчувається, бо запах – це останнє, що вода віддає своїм фільтрам.

Слова. Найбільш вражаючі трансформації саме зі словами відбуваються. Одні втрачають свою вагу й наповненість, порожніють і спласають. Інші виповнюються істинним, втраченим значенням; наче старі міхи, вимиті й вичищені, набираються молодим п’янким вином.