Розділ «Частина перша»

– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.

– А що ти любиш? Що ненавидиш?

Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.

– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.

Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.

Роман не міг очей відвести.

– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.

Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.

13

Що тут було не так?

Дитячих голосів не було чути. Ні сміху, ні плачу.

Лиш гудіння моторів, тріщання автоматів на віддалі та поодинокі вибухи за селом. Іноді до вух долітали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв із кимось, може, й по мобілці. Місцеві. Гучні голоси належали господарям ситуації, ті ні від кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Світ належав їм. Поміж них теж були місцеві.

Одного дня з протилежного боку паркана, наче з віття жердель, залетів на подвір’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щілину, знав, що Роман це побачить, що він на подвір’ї сам-один, обличчям до воріт, розвішує на мотузці свої штани й тільняшку. Він мав зрозуміти, що той пакунок для нього призначений.

Роман озирнувся на хату, на її віконця і двері, обвів поглядом подвір’я – нікого. Зачепив одяг прищіпками, рушив до пакета, поторсав його ногою… Із затисненою під пахвою знахідкою попрямував до сарайчика, там розв’язав вузол. Сюрприз. Ще й який.

Згорнутий старий солдатський наплічник. Ніж у шкіряних піхвах. Металевий хвостовик проходить через усе дерев’яне руків’я й кріпиться на торці… Правильний ніж. Таблетки твердого палива в упаковці. Сірники у плівці, свічка. Клубок тонкої мотузки. Маленький ліхтар із запасною батарейкою.

Хтось подбав про Романа на випадок втечі.

Дівчата на базі суп розливали. Валька там уперше, уже встигла Ользі пошепки пообіцяти, що востаннє. Мовчки допомагає, без сміху, без жартів.

Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.

– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?

– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.