Дума про невмирущого

А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:

ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?

ВIН. Ви вгадали, фройляйн.

ВОНА. Вони такi нещаснi.

ВIН, Вони комунiсти.

ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?

ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.

ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!

ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.

ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?

ВIН. Вони звикли до бруду.

ВОНА. Це неправда.

ВIН. Фройляйн!

ВОНА. Так, ви говорите неправду!

ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.

ВОНА. Я спитаю у них, у руських.

ВIН. З ними розмовляти заборонено.

ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.

ВIН. Стояти бiля них теж не можна.

ВОНА. Але ж чому?