Дума про невмирущого

- Чому ж на жаль?

- Там побачимо! - махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

- Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

- Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...

Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

цю вiн хотiв приховати.

- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,- сказав вiн.- Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.

- Куди саме? - поцiкавилася Карцева.

- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

- Менi що? Проводьте!

- Не треба сердитися,- сказала вона.- Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.

- А як? - жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.

- Катя. Вам подобається?

- Дуже.

- Так я й повiрила! - засмiялася вона.

- Чесне слово.

- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?