Розділ «XXI. РУЙНІВНИК МОСКОВСТВА»

Чому Московщина дозволила існувати джерелу українського «национализма»? Не попалила всіх «Кобзарів», не проголосила Т. Шевченка наймитом буржуазії, куркулем, фашистом, ворогом українського народу? Пробувала таке. Попеклась. Пішла іншим шляхом. Викинула з «Кобзаря» «Розриту могилу», «Чигирин», «Великий льох», «Якби ти, Богдане, п’яний», «Стоїть в селі Суботові», «Заступила чорна хмара», «Іржавець» і т. п. Але в Україні було ще багато «Кобзарів» старих видань, тож українці змогли навіч переконатися, що саме пече Московщині. Ненадруковані твори Шевченка поширювалися по Україні таємно, переписані від руки. Московщина знову вдалася до шахрайства. Надто печуть москвинів Шевченкові слова: Московщина, москаль, московський. Всюди, де могли, замінювали їх на «земля царская», пан, панський, цар, царський і т. п. Про фальшування перекладу «Кобзаря» ми вже згадували. Водночас Московщина вдалася і до блюзнірства. Наказала 1920 р. поставити в Києві погруддя Т. Шевченка, замовивши його не українцеві М. Краткові, а той зробив дуже велику голову на малому погрудді. А щоб більше поглумитися, Московщина наказала стягнути з п’єдесталу (дуже низенького) статую Св. Ольги, а на ньому поставити велику Тарасову голову на маленькому погрудді. Вийшла цілковита карикатура.

Ще 1917 року українці поставили в Києві (на Олександрівському майдані) гіпсове погруддя Т. Шевченка (вирізьбив М. Балавенський). Захопивши 1919 р. Київ, москвини-монархісти зрубали шаблями голову з того погруддя. Українці ту відрубану гіпсову голову Тараса поклали на таріль і виставили в музеї за прикладом скульптури М. Антокольского «Голова Івана Хрестителя». Коли москвини-більшовики знову захопили Київ, вони з люттю знищили її цілковито. Як бачимо, ненавиділи Т. Шевченка московські і монархісти, і соціалісти. Такий вандалізм щодо душі і сердця українського народу, Мойсея України роздмухував вогонь ненависті українців до Московщини. Український патріотизм ширився і міцнів. Московщина всіма способами намагається захитати повагу українців до Шевченка. Москвини доводять (пером яничар), що Т. Шевченко був такий темний, що вірив у Бога, був такий реакціонер, що прославляв Козаччину та гетьманів; мав селянську простацьку вдачу з дрібновласницьким світоглядом та ідеалами. А найбільша його провина — націоналізм. Т. Шевченко писав 30 вересня 1842 р. до Я. Кухаренка: «Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею; який мене чорт спіткав, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Не хочеться, дуже не хочеться друкувати «Слєпую», але вже не маю над нею волі». Ідеї Т. Шевченка відстали від сучасного життя на ціле століття, а світ, мовляв, іде вперед[723]. Втім, і тут немає нічого свого, нового, лише повторення старих наклепів на Т. Шевченка[724].

На святі 150-ої річниці народження Т. Шевченка в Києві виступали 30 промовців, говорили про комунізм, про московські добродійства Україні, про братерство і т. п. З них лише представник польських письменників Я. Івашкевич про таке не згадав. Натомість говорив про світову велич Т. Шевченка і зацитував слова І. Франка: «Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Я є пролог, не епілог». Я. Івашкевич також сказав: «Ми дивимось на Тараса Шевченка і на його творчість, як на пролог нового, вільного життя, а не на епілог. Багато несповнених ще спільних завдань єднає український народ з польським». Часописи УРСР не надрукували цієї промови Я. Івашкевича. Монархічна Московщина не дозволяла святкувати Шевченківські роковини. Хитріша «демократична» дозволяє, лише пильнує, щоб ті ювілеї не підносилися вище за хохляцьке скигління над покриткою Катериною, за малоросійські тужливі пісні та гопак з горілкою і ковбасою.

Мало є народів у світі, які пов’язані з природою духовно так близько, як народ український — від матеріальних виявів (вишивки, квіти навколо хати і в хаті тощо) до духовних (мораль, пісні, релігія). У світі музичні знавці підкреслюють величезну силу творчого генія українського народу, що виявляється в українській пісні і мові, що засвідчують надзвичайно високі етичні ідеали українського народу, глибоке мистецтво звуку й слова. Німецький перекладач українських народних пісень писав: «Створити такі всебічно досконалі пісні міг лише народ надзвичайно високої культури»[725]. Інший перекладач пише: «Я перекладаю українські пісні вже багато років, проте, коли бачу новий збірник їх, то вони знову надихають мою душу. Українська народна пісня перевершує пісні інших народів своїм поетичним, етичним багатством і глибиною почуття. На українському культурно багатющому ґрунті виростає й українська література. Той ґрунт дає їй власні соки і такі живлющі, що створилася така багата, така самобутня, самостійна література, якою московська ніколи не була і не є досі… українські народні пісні показують: яка то величезна поетична сила є в українській народній душі. Українська література також має ту силу, що вона корениться в українській народній пісні, стоїть на ній, зберігаючи її силу та глибину і додаючи ще чари великої особистості»[726].

Це українське багатство стало джерелом культурних, музичних скарбів людства. Німецькі композитори світової слави Бах, Вебер, Шуберт, Ліст, Моцарт, Бетховен використовували мелодії українських пісень у своїх творах. Бетховен приятелював у Відні із знавцем української народної пісні графом О. Розумовським і від нього записав чимало українських пісень. Знавець польської поезії ставить українську пісню вище за польську, бо, каже він, в українській пісні нема нещирості, штучності, що їх досить часто чути в піснях польських[727]. І хоча поляки — великі шовіністи, навіть і вони визнають цей факт[728]. Польський літературознавець М. Якубець пише: «Українські народні пісні правили за зразки деяким польським поетам XVIII ст.» Польський критик М. Грабовські казав, що українська пісня — це одне з найбагатших джерел поезії всього світу. Адам Міцкевич, викладаючи в паризькому університеті слов’янську літературу, говорив, що Україна є невичерпним джерелом ліричної поезії, і українські пісні поширюються по всій слов’янщині. Німецький літературознавець і поет ставить українську пісенну поезію на найвищу не лише серед слов’ян, а й у світі[729]. Чеський мовознавець Ян Благослав писав ще в XVI ст. у своїй граматиці чеської мови, що українська мова є надзвичайно багатюща, милозвучна, гнучка. Німецький критик сто років тому стверджував: «Українська мова має гармонійність і м’якість найвищу серед слов’янських мов і тому з них усіх найліпше надається до співу й музики. Українська народна поезія — найбагатша в Європі, вона має величезні, невичерпні скарби; має найвищий поетичний розмах та яскравість вислову; має в собі щось дуже високе, чому немає назви в людській мові»[730]. Німець А. Мавриціус переклав і видав 1841 року збірку українських пісень[731]. Француз А. Рембо дуже захоплювався українською піснею і поширював її у Франції в ХІХ ст. в перекладі на французьку мову.

Українська пісня «Їхав козак за Дунай» під назвою «L’adieu des fiances» (Прощання з нареченою) поширена у Франції і війшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни і військо. Звичайно, не знаючи її походження, мають за німецьку пісню. У Франції та в Німеччині співають також «Ой не ходи, Грицю», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші. Датський міністр освіти Ю. Бомгольт відвідав 1956 року Київ і повідомляв, що в Данії співають чимало українських пісень датською мовою, не знаючи, що вони українські. В Данії є хор, що складається з самих датчан і співає українських пісень по всій Європі.

Державна капела диригента Олександра Кошиця в 1920 р. співала в Німеччині, Швейцарії, Чехії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, США, Канаді лише українські народні пісні, але там не вірили, що то народні, а не створені великими композиторами. Поїздка капели стала тріумфом української культури. Музичні критики, а серед них і політично неприхильні до України, змагалися в похвальних словах[732]. «Багатющу українську пісню зродила багатюща на героїв та на події історія України. Тому українські пісні є нерозривною частиною всього життя українців. Українська пісня живе в народі і з народом. І український народ живе своєю піснею. Українська пісня народилася в боях за волю, і тим-то в українській пісні так багато великих, високих поривань до волі»[733]. «Всю незрівнянну, магічну красу української пісні міг створити лише великий, дуже старої і глибокої культури народ і то довгими століттями. В тому і є непереможна, всевладна сила, божественна музичність української пісні і мови. Оскільки українська пісня і мова є витвором дуже давнього і дуже культурного народу, в них звучить велич високих ідей і тисячолітня глибина людського почуття. А це не може не захопити навіть і неукраїнську душу»[734].

Чеський композитор В. Балтазар переконаний: «Господь охоронив Україну від облудної новітньої музики. Вислухати новітню європейську музику, а після неї українську народну пісню — це однаково, що вийти з затруєної пахощами міської світлиці на свіже, чисте лісове повітря. Композитори всього світу можуть знайти багатющі музичні перлини в українській народній пісні. Українські народні пісні — це невичерпна криниця музичних перлин, що їх вистачить композиторам усього світу»[735]. Недарма москвини не раз подавали європейцям українські пісні під назвою «русский».

Чехи є москволюбами і тому не люблять українців за протистояння Московщині. Проте чеський науковець науково-безсторонньо писав, що український фольклор, а надто пісні, вражають своєю моральною чистотою, високим ідеалізмом, глибиною думки, духовною красою, що створити їх міг лише народ дуже високої, старої культури, глибокого християнського світогляду[736]. Навіть україножер М. Горький зізнавався: «Я перейшов пішки всю нашу землю від чорноморського степу до біломорської північної тундри, отже знаю її добре… Душа українця росте і купається в яскравих, гарячих променях південного сонця, а москвин все своє життя живе в сутінках та холоді північних лісів. Отже, природно, душа москвина є не лише іншою за українську, а й цілковито протилежною. Українська багатюща природа, ласкаве, погідне небо, яскраве гаряче сонце, сповнений піснями степ, тепле, прекрасне море — надали українській душі більше струн, більше барв, більше інших душевних багатств, ніж бідна, сумна, гола природа Московщини дала душі москвина. Отже, природно, що багатюща українська душа створила багатющу українську культуру, переповнену красою, світлом, теплом, радістю, вільнолюбністю, згармонізованою різноманітністю. Велика українська душа дала високий злет творчій думці та широчину погляду на всесвіт. Безперечно, культура українського народу значно перевищує культуру московського народу. Москвин і українець, маючи цілковито інакші (навіть протилежні) психіки, цілковито інші світогляди, природно, не можуть мати однакового громадського ладу. Це доведуть вам науково: народознавець, мовознавець, культурознавець, психолог, господарник, політик і дослідник релігії»[737]. Так вихваляв він українців лише тоді, коли 1917–1919 рр. Українська Самостійна Держава мала на московсько-українському кордоні гармати, спрямовані на Московщину, а безсила, голодна-холодна Московщина благала Україну продати пшениці та вугілля. А коли Московщина загарбала Україну, грабувала її і розстрілювала українців, тоді М. Горький заспівав інакшої.

Українське село не вдалося змосковщити до 1917 року, і воно стало основою і джерелом протимосковських сил. Щоби знищити його, Московщина взялася після 1917 року московщити наше село якомога швидше і більше. Тепер у сільських школах навчають московської мови, московських пісень. З пісень, що їх подає радіо — 75% московські. Коли сільські книгозбірні (клуби) замовляють україномовні (навіть з московським змістом) книжки, журнали, часописи, то одержують москвомовні. Про це пишуть навіть часописи УРСР. А ще ж 1920 року етнограф Гнат Танцюра збирав пісні по селах, де знайшов: українських — 2157, московських — 135, польських — 20, «радянських» — 103.

Сто років тому московський націоналіст М. Катков писав: «Польська революція є дрібницею порівняно з українським національним рухом. Польська революція може відірвати від імперії лише один край (Польщу), а втрата України-це кінець московської імперії». А німецький політик і міністр твердив: «Хто має Київ, той переможе московську імперію»[738]. Вся величезна пропагандивна московська машина вдень і вночі роками не вгаває: всі держави світу не переможуть СРСР, якщо буде єдність і дружба його народів. І та ж московська пропаганда від Переяслава 1654 року по сьогодні закликає (навіть і українців) вигублювати «изменников, сепаратистов, мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев». Жодний москвин не назвав наш визвольний рух «українським», а завжди чіпляє йому вищенаведені приклади. Іншими словами — Московщина боїться патріотизму поневолених нею народів, на чолі з найбільшим — українським. Українські комуністи відразу переконалися, що московські комуністи тримаються старої монархічної засади: «Не было, нет и быть не может никакой Украйны». Нарком «радянської» української республіки Василь Шахрай на власному досвіді побачив, що він не є ніяким міністром, а лише — московським попихачем. Проте найбільше, на що він спромігся — написав книжку («Революція на Україні»), якою намагався переконати північного хижака, що його здоров’ячку пошкодить їсти південних овець. Не переконавши, він — разом з С. Мазлаком — написали другу («До хвилі»), в якій закидали московським комуністам шовінізм та загарбництво і доводили право України мати свою самостійну радянську республіку та свою незалежну від Москви комуністичну партію.

Саме тоді точилася кривава війна за державну незалежність України. Заходила небезпека, що підпора Московщини в Україні — українські комуністи та соціалісти прозріють і відмовлять у послуху Ленінові, а приєднаються до УНР. Московщина змушена була відновити «Уряд Української Радянської Республіки», а за першої ж нагоди вигубила Ю. Лапчинського, В. Шахрая, С. Мазлака та їхніх однодумців. Так само лицемірно Московщина мусила дозволити «українізацію України». Провідні члени КПУ О. Шумський, М. Волобуїв, М. Яворський, М. Хвильовий та інші наважилися виступити проти шовінізму московської «демократії». Сільський спротив «радянській» владі став загрозливим. Використовуючи це ослаблення московської влади в Україні, недобиті українські патріоти гарячково кинулися до національної творчої праці. За жахливих матеріальних обставин, голодні-холодні, вони виконали за неповні 10 років величезну національно-культурну працю, на яку інші народи витратили десятки років за сприятливих обставин. Українська Академія Наук, заснована 14 листопада 1918 р. гетьманським урядом, а не радянським, розгорнула величезну діяльність: склала і видала 35 українських технічно-наукових словників, розпочала наукові дослідження з усіх царин життя українського народу. Написали і видали українські шкільні книжки. Виходило десятки наукових, технічних, літературних журналів українською мовою. Твердо ставили на ноги українські часописи, видавництва, український театр, українське шкільництво. Розбудовували українські музеї, упорядковували українські архіви. З’явилися десятки молодих українських науковців, письменників, митців. Скинувши московські духовні кайдани, традиційна українська національна культура почала знову розквітати. Наслідком цього мала стати з’ява нових шевченків, бортнянських, боровиковських, могил, хмелів, мазеп, святославів, володимирів. Примара відродження Києво-Руської держави перелякала Московщину, і вона почала нищити весь цвіт нашого національного відродження, доки він ще не дав плодів. Вигубила 1933 року тисячі українських академіків, професорів, науковців, письменників, митців, учителів, священиків, кооператорів і всіх інших творців української культури. Кинулася нищити саму основу української нації — наше селянство. Лише одного 1933 року вигубила голодомором 8 мільйонів українців. Але…

Вісім років пізніше (30 червня 1941 р.) вся Україна почула радіо зі Львова, яке повідомляло, що відновлено Українську Самостійну Державу, що створено український, незалежний ні від кого уряд на чолі з Ярославом Стецьком і створено Українську Національну Раду. В жовтні 1942 року воскрес Запорізький Лицарський Орден — Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Романом Чупринкою-Шухевичем. Світова історія записала багато прикладів героїчної боротьби осіб і народів, і серед них, безперечно, одне з найпочесніших місць посідає величезний подвиг українського народу на чолі з ОУН та УПА. Цей український героїзм є чимось унікальним. У вир смертельної, без надії на перемогу, боротьби кинулася вся нація. Навіть діти. Маленькі 10–12-річні дівчатка та хлопчики вмирали в руках московських катів, але не зізнавалися, кому і куди вони несли вістку, зброю чи їжу. Тисячі українських матерів самі посилали і благословляли своїх єдиних синів та дочок на смертельну боротьбу за волю України. Десятки тисяч юнаків та дівчат кидали все найдорожче: родину, школу, наречену, добре знаючи, що живими не повернуться. УПА здобувала собі зброю від ворога в бою. Ніхто в світі не поворухнув пальцем, щоб допомогти їй. Сам український народ її годував і допомагав усім, чим міг. УПА піднесла свій меч на дві найбільші світові потуги водночас і перемогла їх. Так, перемогла. Ось чому знекровленої, закованої в кайдани України Московщина боїться більше, ніж американської атомної зброї і подесятерила останніми роками вигубу української молоді національно (московщенням) і фізично на сибірських будовах. Вона примушує своїх пахолків в Україні нищити український націоналізм, але на місце знищених тисяч українських націоналістів з’являються мільйони нових. Ідею визволення і свободи несила вбити військам усього світу.

Війна 1941–1945 рр. розбила міф усемогутності СРСР. Лише за перші 7 місяців війни здалося до німецького полону 3600 тисяч вояків СРСР. Такої катастрофічної поразки не знає вся попередня військова історія. Щоправда, 80% полонених були немосквини. За рік німецьке військо стояло на Волзі. Московщина пробувала знову обдурити немосковські народи всілякими обіцянками. Немосковським письменникам та науковцям дозволено було писати трохи вільніше, відважніше. Водночас кремлівські можновладці побачили, що навіть і москвини не будуть битися за ІІІ Інтернаціонал, і вони сховали його до архіву, витягли звідти ІІІ Рим. І москвини кинулися до бою. Величезна (ІІ мільярдів доларів військового спорядження) американська допомога врятувала ІІІ Рим від смерті. Московщина опам’яталася і поспішила підтягнути віжки на немосковських народах СРСР. Насамперед на найнебезпечнішому для неї — українському.

Московської влади не було в Україні більше року (1941— 1942 рр.). За той час українські патріоти встигли дати українській молоді, народженій по 1917 році, чимало знань, що їх Московщина приховувала. Та молодь на власні очі переконалася, що українські націоналісти — це борці за права українського народу. І Московщина по війні зазвичай переклала боротьбу з українським націоналізмом на яничарів, звісно, керуючи ними і не спускаючи пильного ока навіть з них. Один з тих яничарів подав таку картину: «Журнал «Вітчизна» пропагує козаччину, Запорізьку Січ і т. п. націоналістичні ідеї. Надрукував націоналістичні оповідання, наприклад, В. Чередниченка «Я — щаслива Валентина», що прославляє мертву старовину гетьманщини та пригадує, що гетьмана Д. Многогрішного заслав московський уряд до Сибіру з усіма його родичами. Яка мета цього нагадування? Стаття І. Пільгука «Кирило-Мефодіївське Братство» пропагує реакційні, націоналістичні погляди Панька Куліша. Стаття Г. Лазаревського «Київська Могилянська Академія» захоплено прославляє життя України XVII–XVIII ст., Т. Масенко у віршах з Відня прославляє європейську культуру і навіть емігранта О. Олеся (Кандибу). Л. Коваленко у статті: «Поет, новатор, патріот» вважає «Енеїду» І. Котляревського виявом національної ідеї української народу. Д. Косарик вихваляє реакційні, націоналістичні повісті А. Кащенка. Редакція «Вітчизни» (гол. ред. Ю. Яновський) не скритикувала «Нарисів історії української літератури»[739]. «Нариси історії української літератури» заперечують вплив російської літератури на українську. М. Гоголя та В. Короленка показують як зрадників України. Українській радянській літературі дали лише кількадесят сторінок. Не вказано впливів В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова. Не показана боротьба комуністичної партії проти троцькістів, шумськістів. Не показано розвитку марксизму в Росії, ролі комуністичної партії. Перебільшено вплив європейської літератури і нехтують впливами російської. Відривали українську літературу від російської. Вихваляли буржуазних письменників: П. Куліша, В. Винниченка, Б. Грінченка, І. Стешенка, О. Олеся. Київську Русь уважали лише за українську, заперечуючи всі права Росії на неї. Взагалі автори писали не так, як вимагав ЦК КПРС… Бюро Спілки письменників не допильнувало, не засудило вищенаведених націоналістичних збочень. Загальні збори Спілки письменників не засудили найбільшого злочину — виявів націоналізму в «Нарисах». Самої критики замало. Треба викорінити, винищити націоналізм і націоналістів»[740]. «Бачимо лише тополі, гаї, козацькі могили непереможних предків. А де ж Дніпробуд, трактори на полях, могутня соціалістична промисловість… Занадто багато тих націоналістичних фетишів, тої вузької національної обмеженості, тої ідеалізації давно вже мертвої минувщини»[741]. «Журнал «Радянський Львів» надрукував націоналістичні твори, напр. «Сім’я Басарів» Ржепецької, «Сліди ведуть до лісу» Мигаля, «Про І. Франка» П. Карманського та інші»[742]. Проф. Є. Кирилюк назвав П. Куліша «великим сином України». Проф. О. Дорошкевич поставив «Чорну Раду» П. Куліша вище за «Війну і мир» Л. Толстого. Л. Смілянський у повісті «Софія» вважає зрадою українського народу розмовляти російською мовою. О. Кундзіч в оповіданні «Українська хата» прославляє українське історичне минуле. М. Супруненко, критикуючи «Короткий курс історії ВКП (б)», підкреслює, що там не згадано шовінізму комуністів-росіян»[743].

ЦК КПУ наказав 24 серпня 1946 р. Інститутові літератури АН УРСР посилити контроль над літературою, боротьбу з українським націоналізмом, провести чистку у видавництвах.

«Професори Одеського університету: А. Незвідський, М. Степняк, Н. Дашенко навчали студентів націоналістичного світогляду. Наприклад, А. Незвідський звеличував Панька Куліша. Н. Дашенко вчив, що Київська Русь належить лише Україні, а Росія не має жодних прав на неї. М. Степняк учив, що «Наталці Полтавці» І. Котляревського не дорівнює жодний російський твір, бо російський фольклор не дає матеріалу на такий шедевр. Студентка Євтухова у своїй дисертації доводить, що російська література є цілковито чужа Україні, а писання українцями російською мовою називає «неволею». Студент П. Горох у своїй дисертації доводить, що російська література анітрохи не вплинула на українську, натомість європейська дуже вплинула. З 16 дисертацій філологічного факультету лише одна була на тему сучасної радянської літератури»[744].

«Автори «Історії України» (видання АН УРСР) писали за М. Грушевським. Вони не показали войовничого духу, вирішальної ролі комуністичної партії. Вони цілковито не згадали про класову боротьбу в Україні, висунувши на перше місце боротьбу національну. Вони заперечили, що Київська Русь є спільною власністю росіян, українців і білорусів, приписуючи її лише Україні. Вони не показали, що український народ боровся за своє визволення завжди спільно з народом російським. Не показали, що російський народ багато допоміг українському визволитися з національної і соціальної неволі. Інститут суспільних наук АН УРСР припустився злочину, дозволивши видати таку явно ворожу працю. Цей Інститут взагалі не виходить за рамки національної обмеженості, занедбавши цілковито працю над історією російського народу. І добре зробив ЦК КПУ, що наказав ґрунтовно очистити Інститут від націоналістичних запроданців»[745].

«Українські письменники та композитори надто захоплюються старою історичною тематикою, а не творять на сучасні радянські теми. Найкращі українські композитори: Б. Лятошинський, П. Козицький, М. Вериківський, Л. Ревуцький, А. Штогаренко не творять опер на сучасні соціалістичні теми. Конкурс на такі теми не приніс жодних наслідків, хоч нагороди були дуже великі. З 40 опер та балетів на сучасні радянські теми виставлено лише одну оперу та три балети… Українські композитори виправдовуються теорією про неможливість писати опери на сучасні теми. Дві третини їхніх творів відстають від сучасного життя на 2–3 століття. В них панує перебільшена ідеалізація давнього побуту України. Вони й сучасних радянських партизанів одягають у запорізькі кунтуші, чіпляють їм чуби та пхають люльку в зуби. Не розуміють, що за нашої прогресивної соціалістичної доби треба по-новому співати навіть козацьку пісню. А сучасні українські композитори наслідують давно забутий спів XVII–XVIII століть. Навіть М. Вериківський, який створив чимало радянських пісень про соціалістичне будівництво, навіть і він у своїх операх «Наймичка», «Пан Каневський» захопився мертвим етнографізмом та застарілими формами»[746].

Повість О. Копиленка «Чому не гаснуть зорі» (на тему зруйнування запорожцями 1635 року Кодацької фортеці) просякнута козацькою реакційною романтикою та ідеалізацією мертвої минувшини. О. Копиленко пропагує безкласове українське суспільство XVII ст. і саме ним пояснює непереможність, героїчність українського народу, мовляв, він був тоді об’єднаний однією вищою національною ідеєю. Отже, бачимо справжню буржуазно-націоналістичну пропаганду. Тож не дивно, що гуртки художньої самодіяльності ставлять театральні твори, написані в дусі національної української обмеженості. Замилування історичним минулим, національну обмеженість треба негайно припинити, доки ця зараза не поширилася»[747]. «Наші театри засмічені мотлохом, що ідеалізує мертве минуле і нехтує живою сучасністю. Український театр виконає свій обов’язок лише тоді, коли пропагуватиме політику партії»[748].