Розділ «XXI. РУЙНІВНИК МОСКОВСТВА»

Українські міста і села мали повне місцеве самоуправління споконвіку ще й до Руської держави. За короля Ярослава Мудрого Україна мала вже свою власну збірку законів звичаєвого права «Руська Правда», що їх створив наш народ за тисячоліття. Як ми вже згадували, упорядники «Руської Правди» не взяли з грецького права нічого, що не узгоджувалося з українським звичаєвим правом, наприклад, жорстоких тілесних покарань, смертної кари, не взяли упослідження жінки, не взяли не християнського ставлення до невільників і т. п. Але за образу честі «Руська Правда» карала тяжче, ніж за фізичне ушкодження. Московський професор права В. Владімірський-Буданов у книжці «Обзор русского права» свідчить, що в московському законодавстві і правосвідомості немає найменшого сліду впливів «Руської Правди».

За доби Литовсько-Руської держави наші правники доповнили в XVI ст. «Руську Правду» і це доповнене видання назвали «Литовським Статутом». Пригадаймо, що державною мовою була тодішня українська. Литовсько-Руська держава була вже конституційною монархією зі своїм парламентом — Сеймом, що зібрався вперше 1401 року. Разом з «Литовським Статутом» наші правники кодифікували 1499 року українське звичаєве право міського самоуправління. Тоді в Західній Європі міста також мали самоуправління за т. зв. Магдебурзьким правом. Наші правники знали його, але, як і за Ярослава, не брали з Магдебургзького права нічого, що не узгоджувалося з українським. Отже, і збірка законів про самоуправління міст є власним твором українського народу. А німецькі історики (за ними і наші) чомусь назвали цю нашу збірку також Магдебурзьким правом. «Литовський Статут» і «Магдебурзьке право» були демократичні, самоуправління було справжнім. А це заперечувало московське централізоване, деспотичне безправ’я. Та скасувати їх Московщина не мала сили довго після Переяславської поразки 1654 року, лише поступово, в міру зміцнення своєї влади в Україні, щораз більше їх порушувала. Магдебурзьке право скасувала 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

Українська літературна мова зародилася ще в першому тисячолітті до РХ. Найстаршу писану звістку про неї маємо в «Житії св. Костянтина», де оповідається, що св. Костянтин (св. Кирило) знайшов 860 року в Корсуні (Херсонесі) св. Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами», і людину, що читала йому їх. Св. Кирило народився і виріс у грецькому місті Солунь, де половина населення були слов’яни, отже, знав обидві мови. Отже, та мова розвивалася століттями перед 860 роком. Тому-то й змогли українці писати наукові твори в ХІ ст. — митрополити Іларіон (1051), Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турівський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Теодосій Печерський (1035–1074), невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім» (1187), літописи ХІ і пізніших сторіч, М. Смотрицький (1587), Х. Філарет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), автор українського словника Л. Зизаній (1596), автор другого українського словника П. Беринда (1627), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1596–1647), С. Косів (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), А. Радивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та інші[708]. Кожний з них мав найвищу європейську освіту, знав тодішні міжнародні наукові мови: латинську та старогрецьку. Вони переклали багато творів європейських філософів, науковців, письменників. В XVII ст., крім філософських та богословських творів, українці написали багато поетичних, театральних: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербаківський та інші. Історичні праці писали Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, І. Гізель, П. Кохановський та інші.

Все XVII ст. тривала в Україні збройна боротьба з зажерливими сусідами. Навіть і за таких несприятливих обставин Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати книжки 1478 року, українці — 1491, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664 року. Перша друкована книжка в Україні «Апостол» вийшла 1574 року. «Біблію» та «Псалтир» надруковано в Острозі 1581 року. Львівська друкарня видала 1591–1722 роками понад 160 тисяч примірників книжок. Київська Печерська друкарня видала в другій половині XVII ст. понад 100 книжок. Чимало з них на 500 і тисячу сторінок. Е. Славинецький переклав 1658 року з латинської «Врачевську Анатомію» Андрія Везалія. С. Русин написав 1534 року велику (870 стор.) книжку про лікарські рослини.

Москвини почали друкувати книжки на 160 років пізніше за українців, а першим московським друкарем був датчанин В. Гатон, а другим — українець І. Федорович. В. Гатона москвини втопили, а І. Федорович втік в Україну. Українці допомогли йому закласти нову друкарню, і він видав кілька українських книжок. Гатонову та Федоровичеву друкарні москвини спалили, і в Московщині не було жодної друкарні ще 100 років. В Україні було: чотири у Львові, три в Києві, по одній в Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі, Острозі, Дермані, Почаєві, Рахоманові, Четвертні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі, Бердичеві, Чернігові[709]. В XVII ст. кожний освічений українець знав латинську та одну (часом і більше) європейську мову. Датський посол Ю. Юст, що був в Україні 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської Лаври мали високу освіту та культурну, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною. Ю. Юст не вірив своїм очам, бачучи письменних селянок[710]. А тоді в Західній Європі навіть аристократки були малописьменні, у Московщині — царі неписьменні, навіть князі — цілковито неписьменні. Українці читали європейську літературу від Аристотеля і до найновішого тоді (XVII–XVIII ст.) Вольтера. Київська Академія мала величезну книгозбірню. Всі середні школи (вони були тоді при монастирях) теж мали книгозбірні. Навіть приватні книгозбірні були великі, як от: у Т. Прокоповича — 3 тисячі книжок, у Т. Лопатинського — 1400, С. Яворського — 600, Д. Туптала — 300, Я. Маркевича — 300, а коштували книги тоді стократно більше. У всій Московщині не було тоді (XVIII ст.) стільки книжок, скільки їх мали ці кілька українців.

Від Скіфської доби аж до XVIII ст. український селянин орав своє поле зі зброєю при боці. Отже, понад 2 тисячі років український селянин не був пригнобленим гречкосієм, духовним рабом, а вільним рільником-вояком водночас. Через таке не пройшов жодний інший європейський народ, хіба що перші європейські поселенці в колись дикій Америці. І навіть пізніше кріпацтво не зробило українського селянина духовним рабом. Кожний кріпак знав, а найголовніше відчував, що він може, має силу сам скинути кайдани неволі, втікши у вільний, безмежний, український степ, що рятував українця від духовного рабства. Степ виховував і зміцнював в українця почуття власної гідності та прагнення до незалежності, до волі. Почуття власної гідності — основа духовного аристократизму. Чужинці, які побували в Україні, дивувалися з аристократизму українських селян[711]. І по століттях кріпацтва український селянин назагал лишився духовним і культурним аристократом. Теперішнє пригноблення, покірність нашого селянина — це лише поверховий, неглибокий вплив тимчасового (лише 200 років кріпацтва у 5-тисячолітній історії). А таке не є спадковим і мине у вільній Україні. Герої під Крутами, під Базаром, у чотирикутнику смерті, в українському війську 1917–1922 рр., в УПА, 500 безсмертних українок в Кінгірі і т. п. — майже всі вони були селянськими дітьми. Про аристократизм нашого селянства писали українські й іноземні етнографи: «Український селянин-господар — це не духовний витвір чужого міста, як наприклад, українська інтелігенція. Ні, він — рідна дитина української, а не чужої землі. Землі, що її щедро зрошували своєю та чужою кров’ю тривалі покоління українців. Український селянин — це аристократ, що зберіг повагу цього стану, значно більше, ніж теперішня родова аристократія. Наш селянин погорджує голотою, бо й сам соромиться свого убозтва. Неробства, злодійства не забуває до десятого покоління. Не засмічений «современными огнями», він справжній духовний аристократ»[712] (писано до 1917 р.). Іноземці називають увесь наш народ лицарським, або «козацьким». Слушно, бо після спольщення нашої аристократії та шляхти козацтво походило переважно з селянства. До спольщення багато козацьких отаманів походили з старокиївської аристократії, скажімо, князі Заславські, Збаразькі, Ружинські, Пузини, Сапіги і т. п. Засновником Запорізької Січі був нащадок київських королів, князь Дмитро Вишневецький. За своїм звичаєм запорожці перезвали його на Байду. Д. Вишневецький мав високу освіту, багато подорожував по Європі, вивчаючи її культуру, державний лад та стан європейського лицарства. Був на острові Мальта гостем у Мальтійського Ордену, вивчаючи його лад. Д. Вишневецький мав широкий державницький світогляд, глибокі знання і провідницький хист. У роді Вишневецьких живими були традиції дружинників київських королів. На тих традиціях Д. Вишневецький заснував і Запорізький Орден (на 25 років пізніше за Мальтійський), додавши дещо з досвіду Мальтійського. Пізніше запорожці їздили на Мальту вивчати мальтійське військове мистецтво, а мальтійці приїздили на Запоріжжя вивчати козацьке. В Запорізькому Ордені було багато українських аристократів та шляхти, часто з європейською університетською освітою. Неписьменних запорожців майже не було. Посол до Запорізького Ордену від імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота пише, що запорізькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського етикету і в товаристві поводилися, як європейські аристократи, що старшина добре знала латинську мову, а чимало з них ще й якусь європейську[713]. Європейські лицарські ордени були станові, тобто приймали лише аристократів та шляхту. Запорізький орден був демократичний, але не в сучасному, спотвореному розумінні цього слова, тобто одноправність усіх. У Запорізькому Ордені існував ієрархічний поділ. У всій Січовій Республіці були стани: аристократія (значне товариство), шляхта (старшини), лицарство (козаки), середній стан (промисловці, торгівці), селяни та ремісники. Але поділ існував не за походженням, а за заслугами, за професією. Двері до старшинської гідності і до «значного товариства» були відчинені кожному, хто довів, що має розум, військові знання, провідницькі здібності, тверду вдачу і моральну чистоту. Старшину на чолі з кошовим обирали всі запорожці. Козаки вільно і відкрито критикували їх і скидали Козацькою Радою, але виконували кожний наказ старшини неухильно. Самодисципліна була дуже суворою: за крадіжку забивали києм прилюдно на смерть. Хоча й любили добре випити, проте в походах карали смертю того, хто бодай хильнув[714]. Історик XVI ст. писав: «Запорожці мають закони й дисципліну давніх римлян»[715]. Інший назвав запорожців «лицарі степу, герої в бою, забороло Європи на азійському кордоні»[716].

Запорізький Орден був чи не найбагатший з усіх європейських орденів: мав сотні тисяч гектарів власної землі, сотні тисяч людності, величезну кількість всілякого багатства і золота. Старі, заслужені старшини були, як на той час, мільйонерами[717]. Вони їздили до Західної Європи, бачили там лицарські замки. Могли побудувати в Січовій Республіці свої, багатші за європейські, але не хотіли. Жили багато, але скромно, носили одяг з найдорожчих тканин, але скромний, лише зброю любили оздоблювати золотом, самоцвітами. Посол Венеціанської республіки пише, що запорожці були б найкращим взірцем нових спартанців, якби не пили[718]. Запорожці любили показати своє багатство в оздобі церков та книгозбірнях. Скромна зовні церква Св. Покрови в Запорізькій Січі мала всередині золотих та самоцвітних оздоб вартістю в кілька мільйонів червінців (руйнуючи 1775 року Січ, москвини пограбували всі ті оздоби). Багато старшин побудували своїм коштом великі церкви по всій Україні. А при кожній церкві закладали школу та книгозбірню. В осередку Січової Республіки Орден побудував величну кафедру з багатою книгозбірнею європейської літератури. По зруйнуванні Запорізької Січі Московщиною запорожці переселилися до Туреччини, а згодом на Кубань, забравши туди і ту книгозбірню. Московщина боялася аж до 1917 року відібрати від кубанців книгозбірню та запорізькі прапори, бунчуки тощо. «Демократична» Московщина відібрала 1920 року і багато з того понищила.

Запорізький Орден обрав 1648 року Б. Хмельницького на Гетьмана України. Французький історик пише про нього: «Козацький Кромвель — Б. Хмельницький є не менший політик за Кромвеля англійського»[719]. Ворожий польський історик пише: «Б. Хмельницький мав багато важче завдання, ніж О. Кромвель. Увесь обшир його (Богдана) держави мав відкриті з усіх боків, загрожені ворогом кордони. Не мав Б. Хмельницький усталеної, досвідченої державної машини, як О. Кромвель. Військо, грошове і державне господарство, управління, зносини з чужими державами — все це треба було творити з основ і за буремних, воєнних часів, поспішно. Його військо не голодувало, мало зброю, гармати, набої, добру розвідку, спритних розвідників за кордоном, йому не бракувало грошей — все це є його особиста заслуга. Була це людина надзвичайна, геніальна»[720]. Лорд-протектор Британської імперії Олівер Кромвель титулував Б. Хмельницького: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус Грецької Церкви, імператор всіх Запорізьких Козаків, пострах і вигубник польської шляхти та здобувник твердинь, вигонитель римських священиків, гонитель поганців, антихриста і єврейства».

А як виглядає українське козацтво і його провід за поглядами самих українців? Український народ у своїх піснях, переказах, байках малює козака взагалі, а запорожця особливо, людиною високоідейною, безкорисливою, відважного борця за правду, справедливість, за волю. І справді, таким він був. Бойовий ідейний клич козацтва: «За віру християнську, за Україну, за волю!» знайдемо в багатьох документах в європейських державних архівах.

В уяві народу український козак, запорожець має всі властивості європейського лицаря: добровільний, безкорисний обов’язок служити вищій ідеї, козак — людина найшляхетніша, найкультурніша, найрозумніша, навіть характерник, мало що не надлюдина; духовний аристократ у всякому разі. І справді, маємо десятки свідчень, що підтверджують правдивість такої уяви про козака, надто запорожця. В українських піснях прославляють козаків за те, що вони рятували людей, жертвуючи власним життям (пісня «Про трьох братів»).

Наші історичні недруги москвини та поляки, зненавидівши українське козацтво за його оборону України, всіма способами намагаються принизити, оплюгавити його. Всі московські і польські історики, письменники, митці малюють українське козацтво і Запорізький Орден як ватаги розбишак, злодіїв, п’яниць-кріпаків, що повтікали від своїх панів, щоб не працювати. Ті історики та письменники не журяться тим, що не можуть пояснити: яким чином ті темні кріпаки, ледарі, розбишаки могли створити з нічого, у дикому степу велику, багату республіку та військо, яке перемагало війська найбільших тоді держав: Турецької та Польської; республіку, що до неї присилали послів європейські імператори та королі з проханням допомогти їм; що з нею підписували міжнародні угоди найславніші тоді королі шведські; що давала Московщині тисячі своїх цивілізаторів, творців московської культури й державності. Одним із зразків приниження Запорізького Лицарського Ордену є карикатура І. Рєпіна «Запорожцы пишут письмо турецкому султану». Пишуть дипломатичного листа до наймогутнішого тоді в Європі володаря. Отже, пишуть не прості козаки-гультіпаки, а старшина Ордену, що її Е. Лясота ставив нарівні з європейськими герцогами, баронами щодо освіти та культури. А цей москвин (хоч народився і виріс в Україні) намалював ватагу диких, голих, п’яних харцизяк за нетесаним столом, на бочці, зодягнених у чудернацькі свити. Намалював п’яного гультіпаку, що спить під лавою в болоті; писар має вид бевзя — глумлива, злісна карикатура. Рєпін відмовився намалювати перемогу гетьмана І. Виговського під Конотопом чи оборону від москвинів Буші, Сміли, Батурина.

Після Переяслава 1654 р., а ще більше по Полтаві 1709 р. Московщина поспішила випити якомога швидше і якомога більше крові з України, щоби не дати їй часу й сили підвестися на ноги. Проте і знекровлена, знесилена Україна в XVII–XX ст. не вмирала, а лише завмирала, знепритомлювала. Вона напружувала рештки своїх сил, боронячи від московського варвара свою давню культуру і мову. Хоч український народ і втратив у Польщі свою провідну верству, проте ідея вільної України, власної незалежної держави вибухнула 1648 року з такою величезною силою, що зломила назавжди силу одного зі своїх поневолювачів — Польщі. Козацтво, Запорізький Орден, Гетьманщина відродили не лише українську державність, а й саму українську націю. Сили того відродження вистачило на боротьбу з Московщиною на наступні 300 років. Це особливо помітно, коли порівнювати з Західною Україною. В європейській, конституційній Австрії українці мали стократно більші, ніж в азійській, деспотичній московській імперії, можливості розвивати свою культуру і національно-політичну думку. Отже, Західна Україна мала б стати українським П’ємонтом. А вона не лише ним не стала, а й відстала навіть і від Східної. Котляревського, Шевченка, Міхновського, Донцова мала б дати Галичина. Вона таких не дала, бо не мала того, що відроджує націю — всенародної збройної війни з поневолювачем. Не мала ні козаччини, ані Хмельниччини. Сила національного відродження 1648 року виявилася після 1917 року, коли відродилася стара Хмельниччина — українсько-московська війна, старе козацтво — ОУН, старий Запорізький Орден — УПА. І знову сила національного відродження 1917 року виявляється сьогодні в СРСР, Московщину чекає доля Польщі.

По Полтавській катастрофі 1709 р. наша козацька старшина на чолі з гетьманом Пилипом Орликом уклала і проголосила 5 травня 1710 р. в Бендерах Конституцію Української Держави. Її засади повторила Франція 80 років пізніше у своєму гаслі «Свобода, Рівність і Братерство». Здійснювати ж засади нашої Бендерської Конституції почали європейці аж 140 років пізніше (1848 р.). Конституція П. Орлика — це конституція сучасних демократичних республік. Якби не сталася катастрофа 1709 року під Полтавою, Україна була б першою нацією, що дістала демократичну конституцію держави. Україна була б випередила культурно весь світ, як випереджали наші пращури-трипільці 5 тисяч років; як випереджали гітіти своїми демократичними законами 1500 років до РХ; як випереджала Босфорська держава за часів Христа; як випереджала «Руська Правда» в ХІ ст. Так багато важить давність, тривалість національної культури у щоденному житті.

Після Переяслава Україна пробувала скинути московське ярмо. Гетьман І. Виговський розбив і знищив 1659 року під Конотопом московське стотисячне військо. Переляканий цар Олексій наказав своєму урядові підписати мир з Україною на будь-яких умовах. Приймаючи гетьманську булаву, гетьман І. Виговський сказав старшині: «Я присягав славному панові Богданові, а не московському цареві. Отже, і ви, панове полковники, маєте присягати мені, а не цареві московському»[721]. На Переяславську Раду не приїхали і цареві московському не присягали ні київський митрополит, ні жодний український єпископ. Хоч московський уряд заборонив українському духовенству обирати митрополита, як було раніше (бо хотів сам призначити), проте після смерті митрополита Сильвестра Косова (1657 р.) українці, не питаючи Москви, обрали на митрополита Діонісія Балабана, бо гетьман І. Виговський сказав українському духовенству: «Обирайте кого хочете, не оглядаючись на Москву, бо ми їй не підлеглі». Навіть і після Полтавської катастрофи Україна шукала можливостей визволитися з московської неволі. Граф Василь Капнист їздив 1791 року до Берліна довідатися, чи Німеччина підтримає Україну, коли б Україна розпочала війну з Московщиною за свою державну незалежність. Як уже говорилося, українська шляхта була поставила 1812 року своїм коштом 15 полків ніби до московського війська. Водночас послала генерала В. Закревського до Наполеона намовляти його йти через Україну, запевнити, що Україна повстане проти Московщини. Поляки, довідавшись про це, переконали Наполеона не вірити українцям і повідомили московський уряд про заходи В. Закревського. Московщина, не гаючись, розігнала ті 15 полків, а В. Закревського заслала до Сибіру. Пізніше вона заслала до Сибіру і тих поляків, які повідомляли її про «зраду українців». За Кримської війни 1854 р. М. Чайківський зорганізував військо із задунайських запорожців, що мало воювати Московщину разом з Туреччиною. Тоді ж кілька десятків тисяч селян самі, без інтелігенції, створили «Київську Козаччину», щоб використовуючи ту війну, скинути московське ярмо.

Нарешті з’являється велетенська постать — Тарас Шевченко. Хто ж є Тарас Шевченко? Чому він безсмертний в Україні? Чому його «Кобзар» є другою після Св. Євангелії книжкою всього українського народу? Чому вся Україна вважає Великого Тараса своїм Пророком? І чи є у світі якийсь поет, що його могилі уклоняються з року в рік уже сто років сотні тисяч прочан, зі всіх станів суспільства, з усіх земель великої країни? Український священик Н. Димитріїв знайшов 1898 р. у далекому від цивілізації канадійському лісі колибу українського малописьменного емігранта. У ній був на стіні саморобний хрест з образом Божої матері, а поруч — образ Т. Шевченка. Той селянин знав «Кобзаря» напам’ять. Чи є десь поет, що його образ ставлять поруч з образом Христа?

Тарас Шевченко став уособленням вічної України. Він є сама Україна — не та, скалічена московською чи польською культурою інтелігенція, не та прибита рабством сірома. Він та Україна, що її сам визначив одним, але всеохоплюючим словом — Козацтво. Вустами Великого Тараса промовляє Україна. Козацька, лицарська, духовно вільна. Поневолена московською та польською культурою інтелігенція спочатку перелякалася (зізнається П. Куліш) громового голосу Козацької України, що закликала в «Кобзарі»: «і вражою злою кров’ю волю окропіте». Не розуміла, що Тарас був, є, і доки Україна є Україною, буде архітектором самостійної держави. Москвини це розуміли ще 1847 року і вже тоді намагалися знищити його. Вустами Великого Тараса промовляє народ, нація, великою мовою тисячолітніх прадідів великих. Мовою трипільців, скіфів, сарматів, антів, київських князів, галицьких королів, українських гетьманів, запорізьких лицарів. Великий Тарас побожно шанував могили предків, його пошана походить з глибини духовності українського народу, що тисячі років тому піднесла на містичну височінь віру в безсмертя душі людини і народу. Національний інстинкт народу відчуває в могилах предків джерело своєї національної сили.

Тарас Шевченко, як і наш народ, відчував, розумів одну з найбільших таємниць життя мертвих — живих — ненароджених, тобто життя нації. Розумів таємницю сили нації, глибокий зміст культу нації. Культ нації є другим після релігії джерелом сили народу. Національні традиції дають народові непереможну силу витримати ворожий — духовний, ідейний, культурний наступ на нього. Майже до ХХ ст., хоч і малою іскрою, проте жеврів в українській провідній верстві національний дух. Лише в другій половині ХІХ ст., а надто в ХХ ст. вдалося московським т. зв. «соціалізмом» задурманити розум і отруїти душу нашої інтелігенції, що відривало її від джерела її сили — українського національного духу, а отже, й від українського народу. Та москвини не здолали українське селянство. Не знаючи сили його національного духу, гадали, що захоплять українське селянство московськими ідеями так само легко, як ними захопилося московське. 1917 рік показав, що помилилися.

У березні 1917 року жменька українського студентства закликала українців у Києві до походу вулицями, щоб показати свою силу. Київ був тоді чи не найбільше змосковщеним містом, і старші українці гадали, що національно несвідомий народ (міщухи) не вийде, і спроба скінчиться нічим. Але на вулицю вийшло понад 100 тисяч «несвідомих» київських міщан з портретами Т. Шевченка і жовто-блакитними прапорами (а не з червоними, як було в Московщині). Співали українських пісень, а найурочистіше — «Заповіт». Навіть поза Україною виявляли українці національну свідомість. У московських (ворожих Україні) часописах читаємо про український похід у Петербурзі: «Одразу ж на початку революції, 23 березня 1917 р., українці в Петербурзі святкували визволення України. У величезному Казанському соборі відслужили панахиду по Тарасові. Прийшло понад 20 тисяч люду з жовто-блакитними стрічками на грудях. По панахиді вишикувалися і пішли до Таврійського палацу висловити урядові вимоги України. На чолі походу їхали кубанські козаки з прапорами і бунчуками Гетьманщини XVII–XVIII ст., що їх забрали з музею. За ними йшли у зразковому військовому строю українці — вояки петербурзького гарнізону — з жовто-блакитними прапорами. За ними тисячі невійськових. Всі співали українських національних пісень та Шевченків «Заповіт». Упорядкованість, лад були такі досконалі, що москвини не вірили своїм очам. А вже справді отетеріли, почувши від учасників походу якісь нові, незнані москвинами, слова: «Україна», «українці», «український». Такі національні українські походи були 1917 року навіть в українських поселеннях у Сибіру.

Вустами Великого Тараса мовить сам український народ. Ідеї та ідеали «Кобзаря» — це ідеї та ідеали не самого геніального Тараса, але його геніального народу, що своєю душею та серцем знав значно краще за вчених істориків, що саме поховане в козацьких могилах. Іскра з тих могил вибухнула 1917 року таким величезним полум’ям, що спалило всі старшобратські теорії. Український народ знайшов, що переховувалося в козацьких могилах. «Воскресають лише там, де є могили», — каже Ф. Ніцше.

Імперський міністр граф А. Орлов у своєму звіті цареві радив 1847 року покарати Т. Шевченка якнайтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави. Перебравши 1917 р. імперську владу, московська «демократія» перебрала й обов’язок дбати про неподільність імперії. Вона побачила 1917 р., що віщування далекоглядного Орлова здійснюється і кинулася знову нищити Т. Шевченка. Завоювавши 1918 р. Україну, дерла, палила «Кобзарі» та портрети Т. Шевченка, розстрілювала кожного, хто їх мав. За один лише тиждень у лютому 1918 року тільки в одному Києві вбила кілька тисяч власників «Кобзаря» чи портрета Т. Шевченка. Українське селянство відповіло зброєю. Вся Україна горіла в пожежах повстань. «Радянська» влада боялася висунути носа з більших міст. Московщина голодувала без української пшениці і мерзла без українського вугілля. Насувалася небезпека московській владі від голодних і холодних москвинів у самій Московщині. Ленін пригадав заповіт цариці Катерини ІІ, що нищити все українське одразу — небезпечно. І дав наказ своїм «осадить шаг назад», щоб потім можна було б зробити «два шага вперед», пояснюючи, що «силой украинцев не возьмем, но только разозлим»[722]. І знайшлася формула: «Соціалістичний зміст в українській формі», тобто «Московський зміст в українській формі». І проголосили Т. Шевченка москволюбом, безбожником, соціалістом. Та виявилося, що навіть та клята українська форма нагадує українцям про український зміст. Українці читають у «Кобзарі» слова: Бог, Господь, Божий і силу силенну іншого «опиума для народа». Читають ще щось значно гірше, що Бог покарав навіть немовля українське за те, що воно несвідомо усміхнулося московській цариці. Читають, що Бог покарав дівчину, яка напоїла коня «того первого, що розпинав нашу Україну». Читають про «високії ті могили» і що в них заховано. Читають про славне лицарство, споборників святої волі у норах, без дна глибоких, у Сибіру, про праведних гетьманів і де їх могили, що кат нищить. Читають у «Кобзарі» про политих московською блекотою, з кокардами на лобі, землячків, які з чужого поля в Україну принесли великих слів велику силу і більше нічого; про пораду Тарасові: «співати про Матрьошу, про Парашу нашу», і читають відповідь Тарасову: «Вмію та не хочу», бо «розумне ваше слово брехнею підбите». Нарешті, читають заповіт свого національного пророка: «Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте».