Розділ «XX. МОСКВИНИ ПРО МОСКОВСТВО»

«Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм. Ми самі покликали його до життя. Він зродився на нашій московській землі. Він є щиро московське національне явище і то дуже старого походження. Споконвічний, престарий, він сидить усередині кожного з нас, москвинів. Тому він і приніс перемогу В. Леніну в 1917 році і підтримує радянську владу досі. В. Ленін лише використав реально цей наш рідненький більшовизм у кожному з нас. Більшовизм — це остаточне, історично логічне завершення будови московської державності. Завершення психічне і логічне»[681].

З ним погоджується і професор Г. Федотов: «До більшовицької партії вступили щоправда і немосквини, але їх було значно менше, ніж москвинів. Казати, що більшовизм ніби не має нічого спільного з московським народом — це казати неправду. Більшовики захопили державну владу в Московщині дуже легко, без ніякого спротиву, але в усіх немосковських окраїнах вибухла запекла війна проти більшовизму і більшовиків. Отже, було щось таке в духовності москвинів, що захоплювалося більшовизмом. Ґрунт більшовизму в Московщині підготували: історичне фізичне і духовне рабство, община і самодержавство царів. Московський більшовизм є природним витвором історичного життя московського народу. Витвором щиро московським, національним. А накидає Московщина світові комунізм, керуючись лише своїми державними інтересами»[682]. «Ф. Достоєвський — пророк московської революції і більшовизму в найповнішому розумінні цього слова. Революція 1917 року — достеменно така, якою він її пророкував. Десятки років перед 1917 роком він показав нам, як на долоні, її ідейні основи, її внутрішню логіку, її зовнішній образ. Його «Бєси» — це роман не про наявне, а про прийдешнє. У московському житті 1860–1970-х років не було ще ні Ставрогіна, ні Кирилова, ні Шатова, ні П. Верховенського, ні Шігальова. Ці люди з’явилися пізніше. Ф. Достоєвський відкрив нам тоді ще приховану, глибинну основу більшовизму»[683]. Про те, що — більшовизм є законною дитиною московської духовності і життя, писали В. Брюсов, М. Клюєв, З. Гіппіус. Неминучість його приходу віщували Ф. Тютчев[684], М. Лєрмонтов, М. Салтиков-Щедрін[685], К. Лєонтьєв, Д. Мережковський, О. Салтиков, О. Блок[686], Ф. Достоєвський[687] та інші. Московський міністр Д. Толстой писав ще 1875 року: «Кожне намагання запровадити в московській імперії європейські парламентські форми влади приречене заздалегіть на невдачу. Якщо скинуть самодержавну, деспотичну царську владу, то на її місце автоматично прийде значно деспотичніша — комуністична, за вченням К. Маркса, чию теорію я вивчив дуже уважно»[688]. Д. Толстой знав духовність та світогляд москвина краще, ніж ліберал П. Мілюков та соціаліст О. Керенський, які спробували 1905 та 1917 років накинути московщині саме оті європейські парламентські форми: москвини вигнали обидвох за кордон, а посадили на трон нового царя Леніна, як і віщував Д. Толстой. На знанні душі москвинів ґрунтувалася і впевненість попередників більшовизму: «Хоч московський народ темний, але він розуміє і цінить високо общинні засади, зокрема засаду громадської власності на землю. Отже, він є комуністом традиційно й інстинктивно. Тому наш московський народ, не дивлячись на свою некультурність, стоїть ближче до соціалізму, ніж культурні європейські народи»[689].

Московські емігранти-антикомуністи теж добре розуміють справжню природу комуністів: «Політичний і суспільний лад у СРСР є таким, що служити національній Московщині мають можливість лише члени КПРС, енкаведисти, комсомольці. В їхніх руках уся влада. І вони справді служать не ІІІ Інтернаціоналу, а Москві-ІІІ Римові. І ми, московські антикомуністи, були би зрадниками своєї батьківщини, якби знищуючи радянську владу, вбивали тих фактичних московських патріотів з п’ятикутною зіркою на чолі. Не дивімося на ту чортівську зірку. Дивімося на біографії тих позірчених людей і оцінюймо їх за їхніми заслугами перед Московщиною. А їхні заслуги великі. Саме вони, а не хтось інший, врятував нашу імперію від розвалу. Щобільше! Саме вони піднесли Московщину в міжнародному житті на найвищу височінь за всю нашу історію»[690]. І в іншому емігрантському виданні: «Коли впаде радянська влада, ми не сміємо вважати за злочин колишнє членство в КПРС чи навіть службу в НКВД. Ми також не сміємо давати жодних привілеїв тим, хто сидів у радянських в’язницях і таборах чи взагалі були гноблені радянською владою. Всі права, посади, відзнаки, нагороди тощо, що їх здобули люди за радянської влади, мусять мати правочинність і після радянської влади»[691].

В СРСР вихваляють і прославляють Петра І. Та окремі письменники, використовуючи московські державні архіви, описали Петра таким, яким він насправді був. Б. Пільняк писав, що Петро — людина цілковито ненормальна: сифілітичний, повсякчас п’яний, з дикими нападами «тоски и буйства». Він не мав ніякого почуття відповідальності. Цілковито не розумів ні логіки історії, ні фізіології народного життя. Був жалюгідно малописьменний і книжок не любив і не читав (те саме писав історик В. Ключевський). Маніяк. Боягуз. Здитинілий дикун, що все своє життя бавився в «солдатики», паради, кораблі, війни, бенкети, за ідеал поведінки вважав п’яні звички голландського матроса та солдатської казарми… Найбрудніший цинік, заперечував не лише все гарне, красиве в людині, а й заперечував саму людяність. Цінував життя людини не більше, як життя блощиці. Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому уклонитися, то він своєю «дубинкой» убивав їх на місці, мовляв, щоб не марнували час на поклони. Коли ж навчені таким досвідом робітники не кидали роботи і не кланялися йому, то вбивав їх за те, що, мовляв, не шанують свого царя. В Лейденському університеті він з своїм почтом дивився, як студенти розтинали труп. Побачивши огиду на обличчях свого почту, наказав всьому почтові гризти зубами мертвяка. З жінкою фельдмаршала П. Румянцева повівся прилюдно так, що не можна висловити в книжці… Ніякою мораллю не стримуваний, розпуствував прилюдно. Сифілітичний, одружився із знаною всім повією, коханкою кн. Меншикова. Велике, смердюче, на тонких ногах тіло згноїли пранці. Бабське обличчя, обвислі щелепи, п’яні, дикі, божевільні очі. Не любив міняти білизну, носив брудну, смердючу тижнями. Велике тіло на тоненьких ніжках, з маленькою головою нагадувало брудне опудало. Обличчя повсякчас смикалося, кривилося. Дуже боявся високої стелі і тому в своєму кабінеті тримав натягнуте полотно трохи вище за свою голову. Навіть на московську міру був нелюдською потворою морально, духовно і фізично»[692]. Таким був, за словами москвинів, їхня національна гордість, «великий преобразователь» і перший імператор народу, що має «вирішувати про шляхи Європи і завершити розвиток людства, встановити справедливість у всьому світі» (М. Погодін). Має «дати світові нові ідеали людства, нову культуру» (К. Лєонтьєв). Має «дати світові нову релігію» (О. Хомяков). Має «рятувати світ від хаосу» (П. Чаадаєв). Має «визволити робітництво всього світу від визиску, лиха, злиднів, нещасть» (В. Ленін). Має «керувати поступом нової культури нового суспільства» (М. Бухарін). «Москва-ІІІ Рим, а четвертому не бывать» (Філофей). «Москва всему свету голова» (Аввакум). «Москва — столиця світового пролетаріату» (С. Єсєнін). «Геній московського народу оберне вічні льодовики на тропічні сади з пальм та квітів, заселить Місяць» (М. Хрущов).

І все це зробить народ, який водночас «не дав світові нічогісінько, жодної ідеї до скарбниці людських ідей, нічого не зробив задля добра людства; нічим не допоміг поступові людства» (П. Чаадаєв). «Народ дикунів та виродків людських» (О. Герцен). «Не народ, а пекельна потвора» (В. Розанов). «Народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги» (Ф. Достоєвський). «Народ, який, якби й провалився скрізь землю, то нічогісінько у світі, ні найменшого цвяшка не захиталося б» (І. Тургенєв). Народ, що «Игом рабства клейменный, безбожной лести, лжи тлетворной и лени мертвой и позорной, и всякой мерзости полный» (О. Хомяков). Народ «байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки» (О. Пушкін). «Народ волоцюг і злодіїв» (С. Рождественський). «Сатанинський народ» (З. Гіппіус). «Найбездарніший народ, без натяку на творчість» (Г. Успенський). «Не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів, злодіїв» (М. Булгаков). Народ, що «ненавидить волю, обожнює рабство, любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві, «мракобесии» і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас поневолювати, гнобити всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства» (В. Шмельов). Народ, що «досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів» (С. Волконський).

Отже, чи самі ж москвини не дають відповідь на московське самовихваляння від Філофєя XVI ст. до Микити ХХ ст.? А провідна верства цього народу, еліта нації? Перший московський письменник, що одержав Нобелівську нагороду, пише: «Щодо духовності, моралі та інтелекту, то московське освічене суспільство — це зборище руйнівників, блюзнірів, духовних волоцюг, розумових шахраїв, моральних розпусників, безсоромних брехунів, простацьких хвальків і дикунів, дикунів і дикунів. Але всі вони — зарозумілі аж до посміховиська. До цього, вибачайте, «суспільства» належать також і моральні та розумові, сифілітичні пришелепи, бевзі, виродки, напівбожевільні, істерики, цинічні моральні і фізичні повії обох статей. І ось це гидке, макабристичне болото маємо ми, москвини, за свою духовну, культурну і розумову еліту, за передовий авангард нової Московщини. Тьфу!»[693]. Раніше за нього писалося: «Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні, крутійства, злодійства хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив і втримує такий суспільний лад, що в ньому мусите перейти через болото брехень і підлоти, щоби дійти до законності»[694]. Змосковщений литвин В. Сенковський (псевдонім барон Б. Брамбеус), що був знаним московським журналістом, писав у ХІХ ст.: «Московська література — нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова — жебрацьки вбога: лексика вищих понять — все позичене; мова — якась дерев’яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, «літератури»[695]. Батько московської літературної мови О. Пушкін писав: «О, как беден, как груб наш русский язык». Князь В. Вязємський підтверджував: «Да, наш русский язык — это кафтан чыжолый». Композитор М. Глінка, покидаючи 27 квітня 1856 р. остаточно Московщину, на кордоні виліз з ридвану, плюнув на московську землю і сказав: «Бодай мені ніколи більше не бачити цієї гидкої країни й її людей»[696]. До своєї матері він писав з-за кордону: «Жахаюсь самої думки повернутися до Московщини. Дякую Богові, що втік з Московщини»[697]. Поет, письменник, філософ, московський націоналіст Ф. Тютчєв так ганив і зневажав москвинів, що все своє доросле життя прожив у Німеччині і одружився двічі з німкенями. І водночас писав: «Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її Божественному покликанні? Москва, Петербург, Костянтинополь — це святі міста Россії. А її межі? Майбутнє відкриє сім морів, сім великих рік. Від Нілу до Неви, від Ельби до Жовтої ріки, від Волги до Євфрату, від Гангу до Дунаю — це Росія. Росія вічна, як Св. Дух передбачав і Св. Даніїл пророкував»[698]. Як це розуміти? Послухаймо іншого московського націоналіста: «Я сам повсякчас лаю москвинів. Я лише те й роблю, що їх лаю. Але чому ж я ненавиджу кожного, хто їх лає також? Я навіть ненавиджу тих, хто гидує москвином. І водночас я сам гидую москвином, хоч я сам москвин. Дивно! Не розумію!»[699].

Запаморочені своїми химерами імперії від Нілу до Неви і від Гангу до Ельби, москвини багато чого не розуміли, коли ті химери розвіювалися. Наведемо хоч і задовгу та показову цитату: «Національне пробудження України та її політичний сепаратизм викликали у московської інтелігенції щире здивування. Ми, москвини, ніяк не могли зрозуміти причин цього насамперед тому, що ми щиро любили Україну, її землю, її пісні, її народ, а люблячи, вважали її нашою рідною. Ані тіні будь-якої чужості до українців ми, москвини, ніколи не відчували. Також не розуміли й тому, що московська інтелігенція не цікавилася історією України, ні всім тим, що відрізняло українську культуру від московської. Ба, гірше! Ми, москвини, дурили себе вигадкою, що, мовляв, українці боролися проти польського поневолення лише щоб накласти на себе ярмо московського поневолення. Ще гірше, московська інтелігенція не визнавала української мови за мову, хоч усі славісти та мовознавці в світі — разом з московською Академією Наук — її визнавали за самостійну і багатющу. Відродження великої, надзвичайно здібної, з старою культурою нації ми намагалися зупинити жандармськими заборонами та шибеницями. Не тяжко передбачити, що народи СРСР повстануть і відокремляться від імперії, коли СРСР програє війну… Московські патріоти мають усі підстави тривожитися майбутнім московської імперії, бо стоять нині перед великим питанням: чи існуватиме вона, чи Московщина повернеться до своїх перед-імперських меж? Якщо радянська влада зненацька впаде, то негайно вибухнуть повстання немосковських народів СРСР, щоби відірватися від імперії. І ті народи виставлять московському народові свої рахунки більшовицьких злочинів, нищення, грабунку, утисків. А з усіх них найбільший рахунок подасть Україна. Справа України є найповажніша і найтяжча до розв’язання. Не матимемо імперії, не розв’язавши справу України. А ця справа є надзвичайно небезпечна нашій імперії. Ми є свідками народження національної і державницької свідомості українців, власне, народження нової нації (навіть цей розумний москвин не може сказати «відродження старої нації». — П. Ш.). Щоправда, вона ще не народилася, її доля ще непевна, проте вона вже набралася такої духовної сили, що вже несила нікому вбити це немовля… Ми, москвини, мусимо працювати щосили, щоб ця українська свідомість стала українською формою московської імперської свідомості. Щоби втримати «русскую» єдність, себто не лише імперсько-державну, а й національно-духовну, ми, москвини, мусимо не лише визнати, а й постійно відчувати своїми, московськими: не лише київські літописи, але й українське барокко, не лише М. Гоголя, але й Т. Шевченка, не лише київський церковний спів Д. Бортнянського, але й українські народні пісні. Все це маємо відчувати рідними нам, москвинам, нашими, московськими, а не лише українськими. А завдання прищепити українські національні традиції на велике дерево «общерусской» культури припадає насамперед тим, хто вірний Московщині і любить Україну… Але разом з цим Московщина не може дозволити будь-яке приниження московської культури в межах імперії. Імперські закони, московська мова мусять бути обов’язковими для всіх в імперії, без жодного винятку. Можливо, (? — П. Ш.) зможемо мирним способом запровадити місцеве господарське самоуправління. В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи з гетьманом І. Мазепою разом»[700]. В цьому полягає розум москвина: не хоче навіть федерації, а вимагає повного панування Московщини — культурного, господарчого, політичного. Жорстокі факти змусили його визнати, що «несила нікому вбити» Україну, і він радить «зробити московськими українські національні традиції», щоб українська культура стала одною з форм «общерусской» (московської) культури. Ці його поради здійснює московська «демократія» в СРСР вже півстоліття — безоглядно жорстоко, вогнем і мечем, мільйонами українських смертей. «Єдінонєдєлімєц» Г. Федотов писав це 1930 року. Та героїчна боротьба Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА) за Українську Самостійну Державу відкрили йому очі, і вже в 1943-му він писав: «Серед націоналізмів, що тепер так дуже набирають сили, особливо трагічна є доля націоналізму московського. Хоч його виправдовують оборонні та справедливі особливості війни, що її веде тепер СРСР, проте він є націоналізмом не слабкого, а сильного. Він бореться не лише за своє визволення, а й намагається поневолити інші народи, які стоять поперек його шляху до панування над світом. Оборонні та завойовницькі мотиви московської політики пов’язані взаємно і нерозривно. Свою оборону Московщина завжди закінчувала нападом… А з кожним новим завоюванням будова СРСР стає хисткішою, слабшою. Москвинів у СРСР уже менше половини населення. Доки москвини давали немосквинам в СРСР якесь культурне самоуправління, доти немосквини погоджувалися на співжиття з москвинами. Тепер же у в’язницях та на каторзі більшість в’язнів і каторжан — немосквини, які опинилися там лише тому, що любили свої народи і мріяли про визволення з московського ярма… Московський націоналізм, що тепер рятує московську імперію, може спричинити її загибель. Той день, коли Московщина кине свої полки проти світової демократії, може стати днем повстання всіх пригноблених Московщиною народів. І дорого тоді заплатить вся московська нація за божевільні мрії своїх сліпих вождів»[701]. І ще: «Все чуткіше долітає до нас гук копит татарських коней на новому Куликовому полі бою. Новітній Чінгіс-хан дедалі яскравіше вступає до московської історії. А поза СРСР учорашні лицарі свободи вже готові вітати народження нової батіжно-московської імперії. Невже ж приклад Німеччини — не загрозлива острога Московщині? Німецька імперія загинула тому, що обурила проти себе всі європейські народи. Чи ж не обурює тепер і Московщина?.. Що ж! Може й пощастить на час. Може Й. Сталін і стане володарем Східної та Центральної Європи, досягнувши того, чого не пощастило А. Гітлерові. Бачимо на власні очі, що культ рабства і брехні поширюється вже не на одну шосту, але на одну чверть нашої планети. Та чверть — ще не весь світ. Хоч які великі успіхи має новітній Чінгіс-хан, проте справа свободи ще не програна. Ледве чи пощастить йому підбити решту світу, а поготів ті країни, де демократизм уже давно вкоренився у моральній та релігійній свідомості народу. Зрештою, вільним ще є позаєвропейський, англо-саксонський та латинський світи»[702].

Про кінець «батіжно-монгольської» імперії пророкували в Московщині ще раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво Петербурга, конаючи, кричали: «А проклятому Петербургу быть пусту». Дві сотні років пізніше А. Бєлий у романі «Петербург» (виданий перед 1914 р.) писав: «А знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить, перестрибне над історією, великий буде струс, трісне земля, навіть гори впадуть від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві, жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться». «Якщо заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття», — віщував царський поет Г. Дєржавін[703]. «Московська література — найбільше пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням, передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф. Достоєвський пише про столицю імперії: «Імла стоїть над нашою столицею. А що станеться, коли та імла піднесеться вгору і розсіється? Чи не піде з тою імлою і не щезне, як та імла, і це наше гниле місто? Чи не лишиться лише фінське багно, а серед нього бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні»[704]. «Ф. Достоєвський зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер уся хитається над безоднею. Московщину «вздернул на дыбы Медный Всадник». Але ж не можна вічно «на дибах». І весь жах у тому, що «опустити копита» — це упасти в безодню»[705].

Д. Мережковський пише у «Зимних радугах»: «Незліченні мерці, що їхніми кістками вибруковано трясовину, встають у чорно-жовтому промерзлому тумані, збираються юрбами і оточують брилу граніту, що з неї вершник разом з конем падають у безодню». Пророкує загибель столиці він і у «Грядущем хаме» (вид. 1906 р.).

Проф. В. Печєрін, що утік за кордон, написав поему «Торжество смерти», в якій пророкував загибель Петербурга:

…град разврата

Сколько крови ты испил,

Сколько царств и сколько злата

В диком чреве поглотил!

Изрекли уж Евмениды

Приговор твой роковой,

И секира Немезиды

Поднята уж над тобой.

Ты — война, зараза, голод,

Ты — в трех лицах темный бес,