Розділ «XX. МОСКВИНИ ПРО МОСКОВСТВО»

Інший москвин дивиться ширше і глибше: «Є дві Русі. Перша — Київська має свої коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь — Московська. Це — Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи»[647].

Яка ж з них будувала московську імперію? Вся історія Московщини — це суцільне закликання «варягів». Сплячу будівничу силу московського народу збуджувала і запліднювала завжди сила, що прийшла з-поза Московщини. Основні початки державної дисципліни і соціальної ієрархії та субординації і разом з тим творчі імпульси ми, москвини, завжди одержували ззовні. Без тих — чужих московській духовності — сил Московщина ніколи не виросла би на імперію. І вся московська історія — це боротьба тих чужих творчих первнів: ідей, установ, культури з московськими національними, руйнівними, дикими первнями. Почалася та боротьба варязькими впливами і продовжувалася київсько-візантійськими, а від XVIII ст. ще й німецькими та французькими»[648].

Чи не першим про це саме сказав П. Чаадаєв: «Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у нас у Московщині, в московській голові. Щогірше — все, що ми одержували від культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи, або спотворюючи до невпізнання сам зміст»[649].

Голос ще одного авторитета, запеклого московського націоналіста: «Коли європейці питають нас, москвинів: які духовні, культурні вартості дали ми, москвини, світовій культурі, яким добром обдарували ми, москвини, людство, то ми або мовчимо, або виголошуємо порожню, без жодного доказу балаканину»[650]. Подібне говорили і Ф. Достоєвський, О. Герцен, Д. Мережковський, О. Салтиков. Хоч вони не були чистокровними москвинами, зате щирими московськими патріотами. «Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд»[651].

«А зізнаймося щиро: 1) ми, москвини, є народ небезпечний, бо маючи азійську кров, ми жорстокі від природи; 2) виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочовиками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів; 3) ми, москвини — є пихаті, заздрі, хитрі, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА»[652].

В. Ленін писав перед 1917 роком: «Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі»[653]. Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л. Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л. Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л. Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від’ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л. Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П. Сазанович.

Московський народознавець І. Родінов поназбирував (до 1917 р.) по московських селах багато фактів звірячого дикунства, жорстокості, аморальності, безбожництва, що московські критики його книжки[654] оголосили його божевільним, а уряд посадив до божевільні. Інший пише: «Якщо би ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то … жах! Прочитайте велику збірку «Великорусских народных песен»[655]. Це стосується не лише фольклору. Московський письменник Бальмонт пише: «Ф. Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф. Достоєвський називає свій роман «Бєси» майже історичним нарисом. Вустами героя того роману — Верховенського-батька Ф. Достоєвський визнав, що ті «бєси», тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями». Інший дослідник підтверджує: «Ф. Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: «Благослови Боже і прости». Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф. Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації»[656].

«Релігія — опіум». Кривавого нищення того «опіуму» вимагали народники С. Нєчаєв, М. Бакунін, М. Чернишевський, ліберал В. Бєлінський, декабристи О. Бестужев, В. Давидов та інші несоціалісти. Народник М. Корецький, В. Ленін стали безбожниками на 14-му році життя. Безбожниками були царі Іван IV, Олександр І і протицарські ворохобники С. Разін, Є. Пугачов. М. Бакунін учив, що релігійність є найнебезпечнішим ворогом соціалізму. По-своєму цю рису москвинів підкреслює М. Бердяєв: «Московська секта «хлистовцев» — це не лише релігійна секта. Вона є жахливо диким, запеклим, несамовитим бузувірством, що просякнуло наскрізь усю московську культуру»[657].

Та без хоч б якоїсь віри не може жити людина. М. Бакунін мав Сатану (з великої літери) за свого бога[658]. Нарком освіти СРСР А. Луначарський зробив богом Людство[659]. М. Горький зробив богом Народ[660]. М. Чернишевський проповідував «человекобожество», тобто робив богом людину. Московські хлистовці мають багато богів-христів та богородиць. Про пошуки москвинами безбожницької віри читаємо в «Бєсах» Ф. Достоєвського. Нарешті москвини зробили своїм богом соціалізм, що стоїть на бездоказовій догматичній вірі. Ось що про це писав М. Бердяєв: «Релігійний догматизм є надзвичайно глибоким і сильним у московській душі. Тому політичні переконання та суспільні ідеї ставали в Московщині релігійними догмами і завжди мали запеклих фанатиків-ортодоксів, які ненавиділи «єретиків» сектансько-вузькоглядно і горіли жадобою їх нищити. Після 1917 року ця жадоба не мала стриму, і «єретиків» гублено мільйонами. І навіть саме московське безбожництво є нічим іншим, лише вірою, релігією, у якому місце Бога зайняв ідол науки, техніки, машини. Фактично ж навіть і не науки, а лише зпримітизованої догми про неіснування Бога… Фактично московське безбожництво, з’єднане з соціалізмом, народилося з аскетизму московського православ’я і могло вирости лише в душі, ним вихованій. Ортодоксальний погляд московської церкви на гріховність багатства, і не лише матеріального, а й багатства думки, творчості, краси — перебрала повністю і московська інтелігенція, а особливо соціалістична. Родоначальник більшовицької партії С. Нєчаєв у своєму «Катехізисі революціонера» вимагав від членів соціалістичного товариства стовідсоткового аскетизму не тільки матеріального, а й культурного. І перші московські революціонери справді були аскетами»[661].

«В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв (навіть і не думає про них), що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети. Художник В. Верещагін зобразив це надзвичайно влучно. Він намалював яму, заповнену живими і мертвими солдатами, що лежать і стоять у ній, а по них коні перевозять гармати. Це й є національний образ Московщини, московського народу, його духовності, його світогляду, культури і релігії»[662].

Несоціалістичний депутат говорив у Державній Думі: «У всіх народів, навіть у поган татарів, є закон і справедливість. Їх немає лише у нас у Московщині. В усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас у Московщині є свобода злодіям і напасникам». Так говорив 340 років тому московський митрополит Філіп. Чи ж тепер інакше? Ні, мої панове! Нічогосінько не змінилося ні на волосинку. Та самісінька сваволя урядовців, те самісіньке гноблення, як у попередні століття»[663]. Цей чесний москвин сказав правду урядові, і йому волосина з голови не впала за те. А в «демократичному» СРСР не лише не чути жодної критики уряду, а навпаки — тільки прославляння уряду.

«Московські історики дивляться на нашу московську революцію крізь призму французької революції. Дуже помилковий погляд, бо засади і мета нашої революції не лише інші, а й протилежні французькій революції. Це надто добре видно у ставленні обох революцій до ідеї приватної власності. Ця ідея є наріжним каменем французької революції, головною її силою. І наслідком французької революції було зміцнення ідеї приватної власності. Московська ж революція навпаки — простує до повного знищення всілякої приватної власності. Так само вся творча сила французької «Декларації прав» полягає в її засаді політичної та громадської свободи. Засада рівноправності французької революції була лише засобом до знищення історичних перешкод на шляху вільного розвитку людини та її особистої діяльності. Метою ж була воля. Цілковито інакше склалася ідеологія та психологія революції московської і взагалі всього московського лібералізму. Метою московської революції була насамперед і понад усе — рівність. Повна і загальна рівність! Хоч би рівність голодної смерті, аби рівність. А воля була лише засобом московської революції, щоб досягнути тієї рівності. Воля ніколи не була метою московських поступовців»[664]. Висловився на цю тему і М. Бердяєв: «Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом. Московська духовність навіть європейськи освіченої московської інтелігенції не має нічого спільного з духовністю європейців. Наприклад, європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише московському мужикові, а й інтелігентові. Тому і монархіст К. Леонтьєв, і соціаліст О. Герцен обидва ненавиділи європейську дрібну буржуазію. Князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой, аристократ М. Бакунін були великі землевласники і запеклі вороги ідеї приватної власності»[665]. І в іншому творі: «Московський народ був і є фізично і духовно народом кочовим, а кочове життя силою фактів учить не визнавати власності на землю. І московський народ виховався на загарбника не лише фізичного, а й загарбника духовного»[666], що повторює П. Чаадаєва: «Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять, зрештою, зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина — це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів»[667]. Це ж саме, лише з протилежною оцінкою, твердив Ф. Тютчев (1803–1873 рр.), повчаючи: «Московщина не може мати жодного союзу з Європою ні заради інтересів, ні заради принципів. Не існує в Європі жодного інтересу чи принципу, що не спрямовані проти московських інтересів та принципів. Тому єдина природна політика Московщини щодо Європи — це не союз з тією чи іншою європейською державою, а навпаки, роз’єднання європейських держав, ослаблення кожної. Роз’єднані і ослаблені, вони не матимуть сили виступити проти Московщини. Ми, москвини, мусимо повсякчас пам’ятати, що принципи, на яких стоять Московщина і Європа, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерті другої»[668].

Можливо шовіністами були лише крайні: праві і ліві? Адже були й помірковані москвини, прихильники європейської культури, «западники». На це відповідає М. Бердяєв: «У «западнічестві» московської інтелігенції завжди було багато чужого Заходові, багато було не лише суто московського, а й багато цілковито азійського. Європейська думка до невпізнання спотворювалася у московській свідомості. Західна наука ставала в Московщині якимось божком, невідомим критичному Заходові, і обернулася в московський беззаперечний катехизм релігійного сектанства»[669]. Це стосується і марксизму. Московські соціалісти зробили з кожного слова соціалістичного Талмуду непорушні догми своєї віри-релігії. Але водночас вони надавали цим догмам суто московського національного змісту й духу. Їхній діяч пише: «Під тиском життя і під тиском московського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили, що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві потреби Московщини, а й узагалі є владою національною, московською. Владою, що її створив московський народ для своїх потреб і за своєю подобою»[670]. Це писано 1930 року, коли Московщина виступала ще в інтернаціональній личині. Проте С. Дмітрієвський вільно чи невільно помиляється: вожді змінювали не погляди, а тактику, форми, а не зміст. Ба, навіть і форм не міняли, а лише назви тих форм. Зміст (навіть і багатьох форм) не могли змінити, хоч би й хотіли. Не могли, бо зміст культури і багатство форм творять покоління й покоління. Силу московських національних традицій починають уже розуміти і молоді письменники в СРСР: «Ми хотіли зруйнувати всі в’язниці, а побудували тисячі нових. Ми хотіли знищити кордони між народами, а оточили себе китайським муром. Ми хотіли зробити працю приємною розвагою, а запровадили пекельну каторгу. Ми не хотіли проливати ні краплини людської крові, а вбивали, вбивали і вбивали мільйони людей. Ми хотіли збудувати безкласове суспільство, а збудували кастове. Ми хотіли скасувати державу, а розбудували і зміцнили її тисячократно більше, ніж вона була. Ми хотіли повалити царат, а на спорожнілий трон посадили нового царя. Ми зривали з офіцерських мундирів царські погони, а потім запровадили їх знову. Ми ганьбили царське катівство, а запровадили своє тисячократно жорстокіше за царське і т. д. і т. п.»[671]. Такого не надрукуєш в СРСР, а тому автор переслав таємно рукопис за кордон під псевдонімом А. Терц.

У 1917–1927 рр. московська «демократія» прославляла і ставила пам’ятники Є. Пугачову. Його розгромив О. Суворов. Сказати щось доброго про О. Суворова вважалося контрреволюцією, влада за це карала. А далі та сама влада прославляє О. Суворова, заснувала орден його імені. До 1917 р. московська «демократія» хвалила українців за їхню боротьбу з царським урядом. А після революції та сама «демократія» лає українців за їхнє «мазепинство», хоч І. Мазепа боровся не з радянською, а з царською владою. «Нас, москвинів, хоч у десятьох водах пери, але московського нашого єства не випереш», — зізнавався І. Тургенєв. Досить показово, що про теперішній московський «соціалізм» мріяли ще в минулому столітті не лише соціалісти, а й московські монархісти. Один з монархічних філософів пише: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», а об’єктивно передбачаю), що якийсь московський цар — може в недалекому майбутньому — стане на чолі соціалістичного руху і організує його так, як організував християнство римський цезар Костянтин. І я думаю, що Московщина має стати на чолі нової східної держави; має дати світові нову, слов’янсько-східну культуру, якою замінить занепадаючу культуру романо-германської Європи. Світ невдовзі мусить облишити буржуазну культуру. І новий ідеал людства вийде, безперечно, з Московщини, бо ж московський народ не має буржуазних забобонів»[672]. Отож, мільйонер С. Морозов і утримував своїм коштом аж до 1917 року на острові Капрі школу соціалістичних проповідників.

Близький приятель Леніна писав про нього: «У В. Леніна немає нічогісінько інтернаціонального. Навпаки, він є постаттю суто національною, московською, дитиною московського духовного життя. А воно, як відомо, було і є запереченням усього європейського. І В. Ленін повів свою партію московським національним історичним шляхом. І не К. Маркс, а М. Чернишевський, С. Нєчаєв, М. Бакунін були його вчителями. В. Ленін, прочитавши Г. Гегеля, нічого не зрозумів. Свою ж діалектику він змавпував зі спростаченої Чернишевським діалектики Г. Гегеля. Так само В. Ленін не знав і І. Канта, а дізнався дещо про його філософію з жалюгідно спартачених уривків у переказі М. Чернишевського»[673]. З ним у згоді і Г. Плеханов: «В. Ленін — горлопан до мозку кісток. Його тактика — це тактика М. Бакуніна та С. Нєчаєва. Ідею професійних революціонерів він позичив у М. Бакуніна. Своє доктринерське чаклунство позичив у К. Маркса. А опертя своєї сили знайшов у півінтелігентів. Те, що у Бакуніна та Нєчаєва було лише зародком, достигло і дало великий урожай у Леніна. Цей урожай передбачав Ф. Достоєвський у своєму романі «Бєси» і тоді назвав його «шігальовщиною», від імені героя Шігальова, духовної дитини М. Бакуніна, С. Нєчаєва». Здійснені після 1917 року ідеї соціалізації землі, одержавлення підприємств, відібрання майна у буржуазії, централізована та на військовий лад здисциплінована партія, чека, НКВД і подібні ідеї проголосили московські революціонери ще 1862 року у своїй книжці «Молодая Россия».

Московський ліберал, переляканий несподіваним поворотом революції в жовтні 1917 року, попереджав Європу: «Московська революція чи пак хаос небезпечні не лише Московщині, але й Європі. Те, що коїться на нашій землі, є значно жахливіше, ніж ви, європейці, думаєте. У нас величезна пожежа. А чому ви, європейці, вірите, що вона не перекинеться і на вашу хату? Адже московська революція — світова. А світова, за своєю природою, є агресивна, і вона не зупиниться на кордонах московської імперії. Не зупиниться, бо не може зупинитися. Не може, бо московська революція — це та самісінька престара Московщина з її споконвічним хаосом і агресивністю. І тим-то справжній зміст, мета московської революції — це знищити свого найнебезпечнішого ворога — європейський лад, доки він не знищив московський хаос. Як же Московщина може відмовитися від цієї своєї найпалкішої мрії?.. Європейські державні мужі можуть вірити у всілякі Ліги Націй та вічний світовий мир, але якщо не хочуть загибелі своїх держав, не сміють ні на хвилину забувати про війну, що її несе світова московська революція. В тій бо війні йдеться не про мільйони людських жертв чи на мільярди знищеного майна. В тій війні стане руба питання: бути чи не бути європейській культурі. Щоб це бачити тепер, не треба бути таким пророком, як, наприклад, Д. Мережковський, який ще 1907 року віщував події 1917 і подальших років. Щоб побачити те, про що я тут кажу, треба бути лише зрячим. А надходить одне з двох: або московський історичний Хаос рушить на Європу (власне вже вирушив) і змете з землі європейську культуру, або Європа, щоб не загинути сама, рушить на Московщину і загасить пожежу доки не запізно. Третього шляху немає, бо з Хаосом неможливе примирення, неможлива жодна угода»[674]. О. Салтиков ще в 1922 р. закликав Європу знищити радянську владу. Може не бачив, що вона питомо московська, національна, імперська? Ні, бачив. Але зрозумів, що всі ці «перемоги» скінчаться розвалом СРСР, поверненням Московщини до стану XVI ст. Цей московський патріот хотів рятувати імперію європейськими руками.

З такою ж метою інші московські патріоти попереджали, що світогляд москвина надто примітивний, простіше кажучи — дикунський. Москвин не вміє думати, він лише вірить у свої догми, на яких засноване все його життя. Мораль, етика, естетика москвина протилежні християнським, європейським. Москвин — жорстокий, нещадний до переможених, до слабших за себе. «Москва слезам не верит». Москвин ототожнює свободу з безкарністю, розпустою, безладом. Він уявляє її як право безкарно вбивати, грабувати, а тому й обожнює деспотичну владу: колись царя, тепер диктатора. Всі розрухи в Московщині завжди супроводжувалися вбивствами, грабунком і дуже часто кінчалися тим, що ворохобники простягали руки владі: «Вяжите меня». Розбишака — ідеал московської волі, а Іван IV — ідеал московської влади. Москвин не тужить за свободою, а вільне друковане і мовлене слово в Європі, висловлення протилежних думок прикро вражає москвина, він ставиться до них ворожо, як і до права робітників страйкувати. Москвини, які їздили у XVII–XIX століттях до Європи, вважали європейську волю божевіллям і непохитно вірили, що європейські держави ось-ось розваляться. В ХХ ст. московський інженер в СРСР (робітничого походження), здивований правом європейських робітників страйкувати, казав: «Ми перегнали мільйони робітників через в’язниці та сибірську каторгу, щоби навчити їх працювати».

«Як до 1917 року, так і після нього московська інтелігенція не визнавала принципово особистої ініціативи, а до виявленої немосквином ставилася не лише підозріло, а й ворожо. Москвин визнає і розуміє лише примус, загрозу кари. Так це в СРСР не тому, що більшовики винищили стару ліберальну інтелігенцію, а тому, що нова, радянська (як і стара, царська) інтелігенція насамперед щиро московська, породжена московським історичним ґрунтом. Марксистська ж балаканина московської інтелігенції в СРСР — це лише тимчасова данина моді; лише зовнішня тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі московської національної духовності»[675]. До цього висновку прийшов і М. Бердяєв: «Вся історія московської інтелігенції — це власне приготування до комуністичного ладу. Відомі ознаки комунізму: спрага за суспільною справедливістю, визнання робітничого класу за альфу і омегу людства, ненависть до капіталістичного ладу і буржуазії, вороже ставлення до культурної еліти, заперечення духу і духовної творчості, сектантська нетерпимість, містичне, релігійне сприймання матеріалістичних догм і т. п. Всі ці комуністичні ознаки завжди мала московська радикальна інтелігенція… Ідеї московських народників виявилися в житті ілюзіями. Ідея особистих прав, ідея постійних реформ, ідея еволюційного прогресу суспільства, ідея парламентарського шляху до поліпшення долі робітництва — всі ці суто європейські ідеї не сприйнялися в Московщині. Перемогли в Московщині ідеї комуністичні, що їх ми щойно навели. Перемогли, бо ж вони були традиційними ідеями і московської інтелігенції і московського народу. Божок московської демократичної інтелігенції В. Бєлінський проповідував деспотію і примусовість. Він говорив, що народ такий нерозумний, що його треба силоміць тягнути до його ж щастя. Він зізнається, що якби був царем, то був би деспотом заради справедливості… Розум і душа москвина легко переходять від однієї крайності до протилежної. Обидві завжди ортодоксальні і не визнають ніякої середини. Царська теократична Московщина не відійшла ще в історію, а тільки змінила назву на пролетарську і теж теократичну. Царська самодержавна імперія мала свої ідеологічні корені у православній вірі свого народу. Вірі, що визнавала ту імперію за священне царство, за теократію. Пролетарська імперія має свої ідеологічні корені також у вірі свого народу. Вірі, що визнає пролетарську імперію за священне царство, за соціалістичну теократію… Царська Московщина стояла на православному ортодоксальному світогляді і вимагала від підданих, щоб вони визнавали його сліпо, без жодних застережень. Пролетарська Московщина стоїть на соціалістичному ортодоксальному світогляді і ще з більшим примусом вимагає від підданних визнавати його навіть ентузіастично. Священне ж царство не може бути чимось іншим, як деспотією світогляду, не може бути неортодоксальним, і тому воно завжди винищує «єретиків». «Правовірне» сектантство, а з нього і деспотія світогляду та нищення «єретиків» — все це було ідеологічною основою Московщини від ХІ ст. по сьогоднішній день. Духовні основи царату і більшовизму — цілковито тотожні… Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Більшовизм — явище глибоко внутрішнє, московське, національне. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що нуртує в душі кожного з нас, москвинів. Більшовизм — це природний синтез Івана IV з К. Марксом. Більшовизм є третім виявом московського загарбництва. Другим була імперія Петра І. Першим — московське царство Івана IV. Більшовизм є неминучим етапом історії московського народу»[676].

Перемогу В. Леніна над О. Керенським москвини (і наші невігласи) пояснюють демагогією Леніна, що проголосив гасла: «Геть війну!», «Грабуй награбоване!», «Війна палацам, мир халупам!» тощо. Але чому саме такі гасла і саме москвини підхопили і пішли за ними? Українці мали багато причин піти за гаслом «Геть війну!», але навіть московські історики визнають той факт, що українці кидали 1917–1918 рр. фронт останніми і лише за наказом української влади. Гасло «Грабуй награбоване!» мало впливало на українців. На справжню причину перемоги Леніна кидає світло один з розумніших москвинів: «Подібність революції 1917 р. до кризи 1616 р. відома аж до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза, господарча криза, селянські повстання і спалення маєтків, голод у містах, широко розповсюджений розбій, душогубство, партійна деспотія, нездарність провідників, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства — все це, вся ця агонія 1917–1918 років є достеменною фотографією Московщини 1606–1612 років. І діючі сили, і мета, і навіть головні гасла були приблизно ті самі і тоді, й тепер… Як тоді, так і тепер криза спочатку була династичною, але дуже скоро обернулася на політичну. Як тоді, так і тепер кризу започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже швидко поширилася та захопила весь народ. Як тепер, так і тоді народний рух був не лише проти багатих, землевласників, але й проти всілякого громадського ладу. Хоч тоді (як і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціалізмом, проте і в 1606–12 роках проголошували ідеологію соціалізму, пристосовану до розуміння дикої московської юрби. Однобока і пласка ідеологія тодішнього «більшовика» Івана Болотнікова нічим не відрізнялася від ідеології «революційної демократії» 1917 року. Так само й серед діячів 1606–12 років можна знайти представників усіх партій 1917 року. Тоді була і розгромлена «права партія» (П. Ляпунов), і «соціалісти» (І. Болотніков), і тодішній О. Керенський (Ф. Андронов)… Ця подібність стає ще наочнішою і безсумнівною, якщо пригадаємо, що 1606 року був такий самий вибух національної стихії у немосковських народів, як і в 1917 році. Так! Наш старий, споконвічний більшовизм є в кожного з нас, москвинів. Ленін лише використав цю нашу суто московську стихію»[677].

Що ж сталося 1917 року? Інший розумний москвин відповідає: «Ніякої революції не було в Московщині 1917 року. Бо ж революція — це насильницька і швидка зміна старого змісту на новий зміст. Зміна самих лише форм (хоча й яка швидка) є лише прискоренням еволюції. Тепер у Московщині і загарбаних нею країнах бачимо фотографічно докладний образ часів Івана IV, Миколи І в усіх без винятку царинах життя. Що ж сталося 1917 року?.. Перше. Ослабла державна влада, і московський народ своїм непомильним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії. Тому він і вчинив такий самий заколот, як і під час Кримської чи Японської програних війн. Московський народ інстинктивно відчув свій порятунок насамперед у твердій владі… Друге. Так само інстинктивно московський народ учинив заколот проти фізіологічно чужого йому духу Європи, що після 1905 року хоч і дуже слабенькими струмочками, проте почав протікати до імперії. Москвин підсвідомо відчув у тому європейському струмочку свого найнебезпечнішого ворога і з жахливим поспіхом замурував усі більші чи менші дірочки у «вікні в Європу». Не дерев’яна, а залізобетонна завіса опустилася»[678]. Д. Мережковський віщував ще 1907 року прихід більшовизму і помилився лише на кілька років. Так само М. Бердяєв 1907 року писав, що більшовицька партія за своєю ідеологією стоїть найближче за інші партії до ідеології, світогляду московського народу. Тому в майбутній революції більшовицька партія переможе всі інші партії, бо її підтримає весь московський народ[679]. Подібний погляд поділяють інші автори: «Наші московські лицеміри кажуть, що московський народ невинний, не відповідає за більшовизм, бо, мовляв, комунізм — це європейська бактерія, що її занесли до Московщини чужинці і нею заразили добрий, богобоязливий московський народ. Хай ті лицеміри доведуть, що молоко не скисає, коли до нього потрапить бактерія. Коли та сама кислотна бактерія потрапить у воду, то вода не скисає. Чи ж не писав у минулому столітті французький історик Ж. Мішле, що «основою життя московського народу є комунізм, що виявляється в общині». І чи не відповідав йому О. Герцен: «Вас, європейців, стримують ваші приватно-власницькі забобони, а ми, москвини, тих забобонів не маємо»[680].