Розділ «XIII. КОЛОНІАЛІЗМ МОСКВИНА»

Наукові звання та ступені у всьому світі надають національні університети та Академії Наук без затвердження урядом. В СРСР затверджує (чи відкидає) кандидатів міністр освіти після ретельної перевірки дисертації у всесоюзній атестаційній комісії. Наприклад, М. Марченко дисертацію «Українська історіографія стародавніх часів» написав 1959 р., а захищав 1961 р. у Ленінграді[309]. Понад 50% наукових аспірантів-українців готуються поза Україною. Вони звичайно там і залишаються жити, бо уряд СРСР посилає немосквинів працювати поза «республікою», а до «республіки» присилає на їхнє місце з Московщини. Про те, що українцям перепиняється шлях до науки в Україні, свідчать такі дані: з 1931 р. по 1960 р. аспірантів в СРСР збільшилося втричі (з 12 тисяч до 36 тисяч), а в УРСР зменшилося (з 3147 до 2987).

Московщина дуже боїться випустити українських науковців з-під свого нагляду, не пускає українських науковців на міжнародні наукові з’їзди. Не було українських математиків в Едінбурзі 1958 р., в Стокгольмі 1962 р. На жодному міжнародному науковому з’їзді не було окремого представництва науковців УРСР, навіть на з’їзді славістів у Софії 1963 р., а якщо вони приїжджають, то виступають як московські. На з’їзді істориків у Стокгольмі 1960 р. був лише один історик з УРСР і той був неукраїнець. Українських істориків заступали історики з еміграції. На з’їзді фізиків у Загребі 1961 р. науковці з УРСР не виступали. На з’їзді хіміків у Монреалі 1961 р. виступив учений з УРСР Михайло Клочко, він не захотів повертатися і залишився в Канаді. «На Всеслов’янському археологічному з’їзді 14 вересня 1965 р. всі слов’янські археологи (навіть маленьких народів) виголошували свої доповіді своїми мовами. Лише українці та білоруси виголошували московською»[310]. Ніяка не новина, що Московщина забирає з України найкращих учених, інженерів, митців, письменників. На їхнє місце приїздять москвини. З 36 тисяч науковців-українців в Україні працювало 1959 р. лише 63%. З усіх українців з вищою освітою працюють поза Україною 29% (118 тисяч), а в УРСР серед спеціалістів з вищою освітою — 27% москвинів, 15% неукраїнців. На кожні 10 тисяч українців працює в Україні 124 фахівців з вищою освітою, а на 10 тисяч москвинів, що живуть в Україні, працює тут 256 фахівців-москвинів, тобто вдвоє більше, ніж українців. У Московщині ж на кожні 10 тисяч москвинів працює 172 своїх фахівців, тобто в півтора раза менше, ніж їх є в Україні. На 100 тисяч москвинів 1959 р. припадало 364 науковці-москвини. На 100 тисяч українців припадало 60 українців-науковців — на 600% менше. На 100 тисяч євреїв в СРСР припадало 1350 науковців-євреїв[311]. У РРФСР працювало 1940 р. 63% всіх науковців СРСР, в 1960 р. — 69%, тобто збільшилося на 6%. В УРСР працювало 1940 р. 19% всіх науковців СРСР, а 1960 р. — 13%, тобто зменшилося на 6%. «Горе переможеним».

Отже, для планомірного знищення розумового рівня нації Московщина: 1) московщить українських дітей в Україні; 2) збільшує кількість вчених москвинів в Україні і зменшує число українців; 3) посилює свою інтелектуальну п’яту колону в Україні; 4) поліпшує навчання в середніх школах Московщини і погіршує його в Україні; 5) невпинно нищить українську провідну верству в Україні, забираючи її молоді покоління. В Україні невпинно зростає кількість МОСКВОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів МОСКВИНІВ. ЗМЕНШУЄТЬСЯ кількість УКРАЇНОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів українців. Усе те робиться за українські гроші.

«Статистика» СРСР не називає витрат на освіту та науку окремо кожної «республіки». Використовуючи московські джерела, навіть малоукраїнець Д. Соловей довів, що на душу в УРСР витрачається на освіту ВЧЕТВЕРО МЕНШЕ, ніж в РРФСР[312].

Від 1940 р. до 1956 р. число ВУЗів у Московщині збільшилося, а в Україні зменшилося на 32 (з 166 до 134). В Україні 1954 р. закрили 24 ВУЗи, а в Московщині відкрили нових 21. Після приєднання 1939 р. західних областей України до УРСР, кількість українців в СРСР збільшилася на 7541 тисячі. Але відсоток українців у ВУЗах УРСР НЕ збільшився. На кожні 100 тисяч їхньої людності в УРСР було 1961 р. у ВУЗах студентів: українців — 811, москвинів — 1769, євреїв — 2223.

На вступних іспитах до ВУЗів в Україні складають іспит з московської мови та літератури, а з української мови та літератури іспиту не вимагають, хіба на педагогічних та філологічних факультетах. Оцінка іспиту з української мови та літератури не впливає на конкурсний добір, а з московської — є вирішальною. У ВУЗах «республік» СРСР наука викладається мовою московською.

В СРСР семирічна освіта обов’язкова, але навіть і її нелегко одержати. Секретар ЦК КПУ О. Кириченко визнавав на ХІХ з’їздові КПРС 1956 р., що «у деяких областях УРСР не виконується повністю закон про загальну обов’язкову освіту». Через 10 років читаємо: у школах УРСР дуже бракує шкільних книжок, приладів, меблів. Будівництво нових і ремонт старих шкіл запізнюється на три і більше років. Школярі не мають одягу, взуття, медичного догляду. Вчителі не мають достатньої освіти, не мають достатньої платні[313]. Школярів експлуатують, особливо в селі. 1958 року 4 тисячі учнівських бригад обробили 65 тисяч гектарів землі. Працювало понад 500 тисяч дітей[314]. А 1965 року їх було лише у Львівщині 1847 (40 тисяч учнів)[315]. «Треба рішуче відмовитися від дикунського визиску дітей-школярів. Т. зв. «літня практика» фактично стала лише фізичною і непосильною дітям роботою, що їх виснажує фізично і псує морально, бо породжує у них ненависть до всілякої фізичної праці»[316].

Ми вже наголошували, що московська «демократія» нічого нового не запроваджувала в СРСР, а лише продовжує справу своїх владних попередників, класових ворогів — колонізаторів України. В українських містах здавна жило багато чужинців: торгівців, ремісників тощо — греків, татарів, турків, арабів, волохів, німців, англійців, голландців, французів, італійців, євреїв тощо. Не було лише москвинів. 1832 р. в Україні 45% промисловців та 57% торгівців були вже москвини[317]. Року 1914 серед вищих і середніх урядовців України 70% були москвини.

По Переяславській поразці 1654 р. Московщина негайно прислала до наших міст свої гарнізони. Після Полтавської катастрофи 1709 р. Московщина подесятерила ці гарнізони в українських містах. Офіцери та солдати гарнізонів так полюбили український хліб, ковбасу, сало, борщ, цукор, що стали патріотами України і слушно вважали глупотою повертатися «на родину». Московська влада давала їм в Україні посади від двірника чи швейцара до губернатора включно, безплатну землю та позички. В архіві Києва знаходимо список осіб, що одержали 1805 р. ділянки під будівництво хат. В ньому 150 осіб: москвинів — 101, українців — 35, інших — 14. Московські банки охоче давали їм позики, бо уряд забезпечував їх повернення. Українцям таких позичок не давали. Отож 1897 р. стало в Україні торгівців: москвинів 52%, українців — 22%, євреїв — 21%. Промисловців: москвинів 45%, українців — 27%, євреїв — 17%[318].

Наскільки вдалося змосковщити наші міста, зокрема столицю — показав 1917 рік. Московська влада скасувала самоуправління наших міст (Магдебурзьке право) 1835 р. Московські міста ніколи самоуправління не мали. Коли по 82-річній перерві наші міста знову провели вільні, демократичні вибори до міських управ, українці одержали від 4% (в Одесі) до 20% (в Києві) голосів. Боючись слави і традицій стародавнього Києва, Московщина зробила столицею УРСР заселений зайдами Харків. До Києва її боялася перенести доти, доки не вигубила (1933 року) голодомором 8 мільйонів українських селян та 90% української інтелігенції. П’ятнадцять років боялася переносити. Московщина боялася і гетьманських столиць. І до 1917 р. і по 1917 р. вона не дозволяє розбудовувати Чигирин і Батурин, обернувши їх на занедбані, маленькі містечка. Досі нема залізниць до них. Навіть середніх шкіл не дозволяла там до 1905 року засновувати.

Затримувала Москва і розбудову Києва і до 1917 р. і по 1917 р. (за Руської держави Київ був більшим, багатшим і культурнішим за тодішні Париж та Лондон). Польща теж перешкоджала його розбудовувати. Московщина не дозволяла заснувати в Києві університет аж до 1834 року. А заснувала (власне, перенесла до Києва польський ліцей з Кременця), щоб поборювати польські впливи на Правобережжі. Це тривале штучне умертвлення великого міста світової слави далося взнаки: Москва мала 1918 р. 1850 тисяч населення, а 1938 р. вже 4 мільйони; Київ 1918 року — 626 тисяч, а 1938 — лише 528 тисяч.

Московщина розуміла: треба знищити також і господарську незалежність України, зробити її джерелом сировини і ринком збуту московських виробів, будь-що не дозволити Україні стояти господарчо на власних ногах, зв’язати навічно з московською, не дозволяти жодних зв’язків з позамосковськими господарствами — цих засад тримається Московщина твердо від Переяслава по сьогоднішний день. Відмовитися від тих засад — це відмовитися від імперії.

Праукраїна вже в першому тисячолітті до РХ була великою торговельною державою, мала зв’язки зі всім тодішнім культурним світом аж до Китаю та Індії. Торговельних та культурних зв’язків зі Західною Європою не переривала навіть і за татарської влади в Україні. Вони пожвавилися за Литовсько-Руської держави та Гетьманщини. Завжди закордонна торгівля приносила Україні великі кошти. Археологи знаходять в українських (праукраїнських) могилах багато щирого золота. Таких розкішних будівель, як Київська Св. Софія, було в Х ст. лише кілька в Європі.

Ще й не зміцнивши своєї влади, лише за 12 років по Переяславі, Москва заборонила 1667 р. Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини. Але й на московсько-українському кордоні (існував до 1754 р.) Московщина накладала на українські вироби велике мито, щоб зруйнувати промисловість України. Після Полтави Московщина значно посилила і поширила заборону Україні торгувати з Західною Європою, в 1716 р. їздити на Захід по крам, в 1718 році — вивозити до Західної Європи український тютюн, а 1722 року — привозити в Україну західно-європейські товари. В 1723 році заборонила продавати до Західної Європи бурштин та поташ; 1738 року — коней; 1740 року — хутра; 1749 року — кожухи, вовну, овець; 1775 року — сіль і т. п. і т. д.[319]. Все Україна мусила везти до Московщини. А там москвини ставили українських торгівців у такі обставини, щоб купивши в них за півціни, самим везти товар до Європи. Московські торгівці багатіли, а українські бідніли, закордонна торгівля України опинилася в московських руках.

Виробництво предметів і знарядь промислово розпочалося в Україні ще за кам’яної доби, десь 5 тисяч років тому, і то — на продаж. Археологи знайшли в Україні багато промислових виробень кам’яних знарядь та прикрас. За бронзової та залізної діб таких промислових виробень стало ще більше: в самому лише Києві знайдені кількатисячолітньої давності[320]. В XVI— XVIII ст. по всій Україні працювали десятки великих і тисячі менших гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гамарень, гончарень тощо. В XVIII ст. Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, а часто і відкритим грабунком, спаленням, руйнуючи промисловість та торгівлю. Українські ремісники здавна були організовані в союзи (цехи). Лише член союзу мав право виробляти та продавати свої вироби. До союзу приймалися лише після довгого навчання та іспиту, що забезпечувало високу якість українських виробів, отже й добру ціну на них. Наприклад, у Чехії в XIV ст. найкращі залізні колодки називалися «руськими», у Франції «руською» найліпша тканина, а «руським» — українським золотом французи називали все, що йому не можна скласти ціни[321]. У виробництві порцеляни українці мали досвід від Трипільських часів (4 тисячі років); біжутерії, зокрема різнобарвної склиці (поліхромної емалі) — від Сарматських часів (2 тисячі років) і т. д. За Руської держави ІХ–ХІІІ ст. українські архітектори, будівельні майстри, малярі були одними з кращих у Європі, про що свідчать їхні твори в Україні і поза нею.

Наші ремісники добре заробляли, були заможними і висококультурними. Петро І, Катерина ІІ та їхні наступники заборонили ремісничі союзи (їх ніколи не було в Московщині). Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів. Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, щоб заснувати там потім «Строгановское училище живописи». Московщина вивезла в XVIII ст. до себе всі українські найліпші ткальні разом з майстрами. Виробництво сукна в Україні одразу впало на 75%. Україна заробляла великі гроші на скляних виробах. Московщина заборонила 1720 р. продавати їх до Західної Європи, а оскільки москвини розумілися на склі, то Московщина навмисне наклала велике мито, щоб українці не могли продати їх і в Московщині. Так Московщина знищила скляний промисел в Україні і розорила десятки тисяч українських ремісників та торгівців.

Так само Московщина знищила порцеляновий промисел. Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інші вивезено разом з майстрами до Московщини. А що в Московщині не було порцелянової глини, дозволено було привозити її туди… з України. Зруйнувавши український ткацький промисел, Московщина розбудувала свій. З допомогою українських фахівців «обернула Московську, Костромську, Владимирську губернії на суцільну промислову округу. Вся людність тих губерній жила лише з ткацького промислу»[322]. Оскільки промисловість потребує сировини, Московщина ще в XVIII ст. заборонила Україні продавати вовну, льон, коноплі тощо будь-де, крім Московщини. Ясна річ, скуповувала задешево.

«Все наше» стосувалося і робітників. У ХІХ ст. московський уряд купував робітників (на державні роботи), сплачуючи за дитину 390 руб., за парубійка 750 руб., за дорослого 1 тисячу руб.[323]. Соціалістичний уряд СРСР уже просто заганяє до залізничих вагонів робочу силу і везе, куди хоче. Тюремна «промисловість» дає московській «демократії» величезні прибутки.

Всі головні залізниці України побудовано в напрямі південь-північ. Три з них — до 1917 р., а по 1917 р. побудували ще дві. Увесь південь України не має залізниці в напрямі схід-захід. Московщина навмисне не добудовувала їх до портів Чорного і Азовського морів. Українці не раз просили дозволу добудувати своїм коштом, і кількократно уряд відмовляв[324]. Лише коли бельгійці та французи взяли в свої руки Донбас, Московщина дозволила їм добудувати чи побудувати до портів. Але розбудовувати самі порти не дозволила. Чужоземні кораблі в українських портах часом цілий місяць чекали на можливість розвантажитися. Натомість на розбудову своїх балтійських портів Московщина не шкодувала грошей[325].

Головними товарами України для вивозу за кордон були пшениця, цукор, вовна, вугілля, копалини. Щоб українські порти НЕ багатіли, а багатіли московські, Московщина встановила вивізне мито з азовсько-чорноморських портів на 100% більше, ніж з балтійських портів. Наприклад, на зерно з балтійського порту 1,67 руб. з чверті, а з чорноморського — 2,99 руб. Щоб з України не везли до чорноморських, Московщина запровадила т. зв. «диференційовані тарифи», тобто різну оплату за перевезення. За вугілля з Донбасу до портів Чорного моря платилося 1/32 копійки за пуд-версту, а до Московщини — 1/62 коп., тобто на 100% дешевше. Перевезення зерна до чорноморських чи азовських портів коштувало 40% вартості товару, а до балтійських — лише 25%, хоч туди вдесятеро далі, ніж до чорноморських. Так само було з усіма вантажами.