Розділ «НАГЛА СМЕРТЬ «БІЛЯВОЇ РОЗМАРІ»»

То був друг Нітрібіт — Хайнц Польман.

Та «вбивцею» він став не задарма. Перед ув'язненням між ним і шефом франкфуртської поліції Альбертом Кальком у присутності гамбурзького адвоката Мюллера було укладено угоду: Польман визнає себе вбивцею, поліція гарантує його виправдання на суді «за браком доказів».

Звичайно, всі пункти цієї таємничої угоди невідомі, її учасники й досі помовчують, проте її існування не викликає ніякого сумніву, що надалі було підтверджено фактично. А оборудка «Польман — поліція» залишається чи не найбруднішою сторінкою в історії німецького кримінального судочинства: у порівнянні з нею сама справа Нітрібіт — просто дитяча іграшка.

Події розгорталися так.

12 листопада, тобто через 11 діб після вбивства Нітрібіт, керівника комісії Мершеля несподівано усунули з посади, трохи пізніше його було увільнено з поліції. Інші члени комісії дістали нові завдання. Офіційна версія стверджувала, ніби через перевантаженість Мершель захворів на виснаження нервової системи. Проте під час судового процесу він сам спростував цю вигадку. Ось що він пояснив: «Директор Кальк почав вимагати негайного ув'язнення Польмана і наказав, щоб я не розшукував жодних інших слідів злочину. Я рішуче відмовився, бо зібраний проти Польмана обвинувальний матеріал виявився таким мізерним, що передавати його до суду було просто смішно. Тому я наполягав на розробці інших версій, тим більше, що був переконаний у тому, що Польман невинний. Ця суперечка й призвела до мого звільнення».

Після того, як комісію було ліквідовано, Кальк повів розслідування особисто. Знаменним є те, що єдиним помічником у цій справі він обрав комісара Радої з політичного відділу — людину цілком надійну.

Отже, всі дальші зусилля слідчих були спрямовані на обвинувачення Польмана. Проте минуло більше трьох місяців, і лише тоді преса сповістила: «Вбивця Нітрібіт за гратами». Це сталося 5 лютого 1958 року.

Поліцейське комюніке щодо підстав ув'язнення мало шість пунктів:

1. Перед смертю Нітрібіт Польман був обмежений в коштах, після її вбивства встиг витратити 20 тисяч марок.

2. Ув'язнений не зміг пояснити походження цієї суми. Проте він знав, що на час своєї смерті Нітрібіт зберігала у квартирі значні гроші, бо збиралася придбати коштовну обручку. Польман навіть відмовляв приятельку від цього, отже хотів перешкодити Нітрібіт витратити гроші.

3. Кілька свідків присягаються, що в день убивства Нітрібіт бачили Польмана в районі Штіфтштрассе; він був спітнілий, збуджений і мав розбиту губу, що, можливо, спричинилося під час бійки, яка передувала злочинові.

4. Вбивство Нітрібіт могла вчинити лише людина, близька до неї, обізнана з її звичками, розкладом дня, її квартирою і т. ін. Оскільки інші особи, що відповідають цим умовам, довели своє алібі, лишається один Польман.

5. Польман обманув поліцію, розповідаючи, як був одягнений в день убивства. До того ж він намагався вивести криваву пляму зі своїх сірих штанів і не здатний був дати скільки-небудь задовільних пояснень щодо походження цієї плями.

6. Відбитки пальців Польмана знайдено на місці злочину.

У примітці ще стояло, що Польман винним себе не визнав і відмовився давати будь-які свідчення до судового процесу.

Хоч як це дивно, але через 11 місяців ув'язнення Польмана було випущено на волю зі слідчої в'язниці; у такий спосіб поліція поволі готувала громадську думку до сприйняття фантастичного вироку майбутнього суду. У постанові про звільнення Польмана суддя франкфуртського земельного суду, що здійснював нагляд за в'язницями, записав: «Немає жодної підстави для дальшого утримання під вартою». Ще дивовижніший інший його афоризм: «Крім того, за давністю злочину навряд чи хто взагалі може бути звинуваченим у цьому вбивстві».

Дивно, проте знаменно: адже франкфуртська поліція саме прагнула того, щоб, принісши у жертву Польмана, виграти час, потрібний для заметення слідів справжнього вбивці. Для цього вистачило року, і тепер людина, яка б раптом знову порушила справу Нітрібіт, не знайшла б жодного доказу.

Мавр Польман зробив свою справу, мавр міг іти.

Він не пішов — полетів. До Гамбурга, де зустрівся з адвокатом Мюллером і домовився про винагороду за мовчання. Подробиці цієї нової оборудки стали відомі лише через півтора року під час судового процесу у Франкфурті.

Про цей процес, що почався 19 червня 1960 року і більше нагадував дешевий фарс, ніж судове засідання, західнонімецький журнал «Штерн», зокрема, писав: