Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Невечір звів брови. Помовчавши, він згадав якусь історію.

— Якось я повіз до млина. Було завізно, але повертатися не схотів. Мельники відіслали мене спати до хатчини з вікном на потоки. Ліг я на дощану канапу, та сон не береться. Питаю себе: «Чому мельники не показуються?» І згадав, що вони посміхалися, коли відчиняли хатчину. Було ще не пізно, я викурив кілька цигарок, повернувся лицем до стіни і заснув. Коли чую вночі, хтось наче всівся на мені верхи. Я сюди, я туди, а воно сидить. О, вірите чи ні, сиділо добру годину. Я задерев'янів під ним. Тут мене осінило зробити хрест. Тільки-но я в душі перехрестився, як щось заплескало в долоні. Плескіт ніби віддаляється, і щось скиглить. Нарешті, затихло. Гірське безгоміння. Я ледве випростав руки. Зовсім не чую тіла. Очуняв, виходжу на млин — тихо. Підходжу до того місця, де вага стоїть, аби виглянути у вікно, чи не розвидняється, а від мене щось шасть убік гандрабатою тінню і гур-гур кудись за коші. Думаю, не жарт. Спускаюсь назад на перший поверх, добираюсь до дверей, за защіпку — і ходу. Ій-богу, до світанку сидів у берегах. Вранці мельники розповідають, що вночі щось два рази їм скидало заставку і зупиняло млин. Більше вони не посміли виходити на шлюзи. Тоді я питаю, чи не водиться мана. «Ви щось чули?» — «Не чув, а годину пролежав під якоюсь колодою». Вони засміялися. «Приходив Данильчук. Його торік, п'яного, занесло під трансмісію». Отакенечки. Кажете, не вірите в духів. Щось є…

Зі стелі знов упала грудочка гіпсу. Вона ледве стукнула, та Невечір здригнувся, як від вибуху.

Коли повернувся Грушевич з Павлом, я уже спав. Грушевич поторгав мене.

— Підемо до Корнякта, — сказав він. — Це нещасливе місце.

Я посміхнувся в душі й пошкодував, що не чув, про що вони до цього говорили.

— Пане Грушевич, — сказав я, беручи лікаря під лікоть. — Я до Миколиної друкарні доклав свого здоров'я… Збережемо її в таємниці. Дасть бог, ми ще вашу книжку випустимо. І хлопців попередьте…

— Гай, гай, пане Повсюдо, — розчулено мовив він. «Розбийся, серце, бо язик закутий!..»

Про Миколу не було ні слуху ні духу. З допомогою Покутського я одразу після розмови з Грушевичем перевіз устаткування друкарні до його тісненького, але надійнішого льоху. Після цього в Корняктовому льоху не показувався.

Друкарня мені була ні до чого. Але життя повернулось так, що вона знадобилась.

Якось я ішов Городецькою, проклинаючи цю найдовшу і найнезатишнішу в місті вулицю — причину нервових розладів і жиляків на ногах. Переді мною мелькнуло знайоме обличчя. Я ніяк не міг повірити: Богдан Онук, тільки такий в три погибелі скручений, що я не йняв віри.

— Повсюдо! — скрикнув Онук.

Ми тричі поцілувалися. Богдан схвильовано витирав з чола піт і дивився на смуги бруду на хустинці.

— Виходить, ти у Львові, Повсюдо. А за тобою попитують, ой, попитують. Марину тягають у повіт, бо похвалилась, що має від тебе гроші. Бідна, з неї вже нічого нема. Як трісочка. Я німо простогнав і заховав очі.

— Проценти в тебе ростуть. Суд подав тебе на розшук. Зміни прізвище, поки не пізно, і не показуйся в Колобродах, бо зогнити тобі в каторгах. Невеселі вісті привіз? — запитав він. — Я оце йду і думаю, що нема тобі де сховатися, крім Львова. Тільки-но подумав — ти… А не дуже змінився. Хіба блідіший. Маєш роботу?

— Тимчасова.

— Я витребував папери за море.

— Тікаєш?

— Та зі мною півсела! Гордій, Молотковський, Герасимчук, Клин Осадчук, Федір Лисюк — півсела.

— Круто жити?