Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Темні ходять за поводирями, — сказав я.

— Не збагну: ти їх захищаєш?

— Все це так зненацька…

Я подумав, що ліпше змовчати. Треба рятувати друкарню. З нею Микола зв'язав усі свої надії.

Газети вийшли з суперечливими повідомленнями. Одні стверджували, що похорон справила комуністична організація, інші — що професора врятовано від наруги і заслуга в цьому прогресивних кіл міста. Ці, інші, нападали на Павлюкових товаришів, заявляючи, що це група аристократів-платоністів, яка намагалась поставити робочих людей поза своїм комунізмом. Статті були перепаскуджені архінауковими термінами. Можна було співати полонез Огінського, бо коли офіційна зграя вдається до словоблуду, добра не буде.

Невечір охав, мовляв, похорон увійде в історію. Він наступав Олексі на п'яти і настирливо гудів, як джміль.

Мені стало до болю одиноко, і відпала охота думати, куди все це заведе. Так зі мною трапилося позаторік після реквізиції. Навіщо мозолити розум, коли це не має ліпшої перспективи, як стати годиною смутку. Людство в тупику.

— Щось мені тут маркітно, — сказав я. — Ви знаєте, пане Невечір, що Кривов'яз умер на тому місці, де ви лежите?

Невечір недовірливо подивився на мене і перевів погляд на Олексу.

— Небіжчик трохи з нами підночовував, відтак його забрали.

— Того-то мені чогось неспокійно, — промовив Невечір.- І вчора не міг заснути. Олекса вже задрімав, а я городжу про се про те, аби відрадніше.

— Я в духів не вірю, — сказав я — Але…

Невечір сів.

— Може, пане Олексо, перейдемо на вчорашнє місце?

— Павлюк зачинив відсік, — відказав Чорнота.

— Корняктів льох — щасливіше місце, — сказав я.

— Нам не треба було перебиратися, — погодився Олекса. Зі стелі зашелестів струмок сміття. Невечір скосив очі.

— Ви надовго до Львова? — запитав я.

— Лишень навідатися до родича — лежить у військовому лазареті.

— Надивились тутешньої дивини…