Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Олекса привів сліпого на одне око парубка, який назвався Онисимом Невечором. У його єдиному оці тліла якась безтямна лють. Весь він був укритий шорстким заростом. Балакав гугнявим надокучливим голосом.

Микола відчинив для нього відсік у глибині льоху. Туди пішов спати і Чорнота. Гість довго гудів, оповідаючи якусь історію.

Я вже дрімав, коли прийшли Миколині товариші і забрали мертвого Кривов'яза.

Святоюрський храм ніжився у променях призахідного сонця. Черниці вкрили гроб. Сиділи на траві, молилися під мурами, перебираючи вервиці. Внизу на Городецькій роїлися перехожі, зацікавлені скопищем монахинь.

Ореста чекала мене під каштаном. Якраз із чоловічого монастиря привезли смолоскипи. Черниці рушили до підвід. Ореста відповіла на моє привітання усмішкою. Ми пішли попереду процесії. На Підвальній нас уже виглядали. Хлопці знесли тіло над головами, між черницями забігав запалений квач клоччя, встала темна хмара кіптяви.

Я зміг оцінити видовище тільки з підвищення біля цвинтарної брами. З міста немовби витікала примарна маса вогників-душ, мандруючи до місця спокутування. Було в цьому щось неосмислене, рабське чи каторжне, глипіла приреченість. Моторошно, неприємно було дивитися на цей потік, якому не було ні кінця, ні краю.

На доріжці недалеко від ями стояла карета, запряжена парою баских коней.

— Ховає митрополит, — почув я позад себе. — Нездужав, дивіться, святий чоловік — приїхав…

Ми з Миколою перезирнулися, він тут же пустився навздогін хлопцям, які несли труну, з одним із них помінявся місцем. Біля могили Микола заніс кінцем труни, щоб одсунути зодягненого в золото митрополита. Хлопці поставили труну додолу, Микола, ставши біля Кривов'язової голови, стишено, але досить дужим голосом покликав:

— Товариші! Ми із сумом в серцях прийшли востаннє попрощатися з видатним українським вченим-істориком Володимиром Кривов'язом. Ми схиляємо голови перед…

Несподівано з-за гробівців загримів могутній хор. Він був настільки сильний і раптовий, що всім стало моторошно, ніби почала провалюватися земля. Микола примружив очі, обличчя його зблідло і закам'яніло.

— Ми схиляємо голови, — почав він знову, але марно, голос його потонув у зливі хору.

З натовпу вискочили якісь парубійки і поволокли Павлюка між гробівці. Я кинувся за ними, але мене стиснули в гущавині. Я обвів поглядом прісні, застиглі обличчя. Це були не люди, а дикуни. Нас зрадили. Кривбв'яза полонили мертвого. Його не жадали знати тоді, як він тинявся по Львову впроголодь, а мертвий він для них став чималою здобиччю, їм стало страшно перед його смертю, і вони вирішили привласнити і упокорити пам'ять про нього. З ними були тисячі, які не знали, і, може, не бажали знати, як ошукано мертвого.

Микола не повернувся до нас, а його редакцію розгромили.

Олекса знову привів свого гидкого Невечора.

— Ну, Павлюк сьогодні прославився, — сказав він зловтішно…

— Що він вчинив?

— Львів од імені нації проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк нагло відважився зробити це від імені пройдисвітів.

— Хто забрав професорові нотатки?

— Вони в надійному місці, можеш не турбуватися, — відповів Олекса. — Не вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота, я їх знаю.