Розділ ««НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»»

Помилкою було й те, що український полiтичний провiд не дозволив стрiлецтву свого часу створити таємну вiйськову органiзацiю, яка об’єднала б воякiв–українцiв австрiйської армiї. Її вiдсутнiсть була однією з головних причин неуспiху українцiв. Не зумiли добитись українськi полiтики i своєчасного переведення леґiону УСС iз Буковини до Львова, що могло мати істотне значення в ході революцiї.

Такими видаються основнi причини вiйськових невдач галицьких українцiв, якi були безпосередньо зв’язанi зі стрiлецьким леґiоном.

Водночас необхiдно пiдкреслити, що, незважаючи на всi стрiлецькi прорахунки, незаперечним є той факт, що без леґiону УСС не було б Листопадового Зриву. Він вiдбувся завдяки дiяльностi ЦВК–УГК, а не полiтикiв, переважна частина яких смиренно чекала, коли уряд фактично розваленої імперії офіційно передасть їм владу в краї[355]. Більше того, як свідчить один з тогочасних політичних діячів Лонгин Цегельський, вони «щиро... бажали врятувати Австрію та Карла» і вся їхня політика в жовтні 1918 р., зокрема в останні дні перед повстанням, «кермувалася якраз тими думками»[356]. Національна Рада взагалі не допускала думки, що владу треба буде здобувати, та й ідея збройного виступу була для неї зовсім чужою. «Анi Президiя, анi велика бiльшiсть членiв УНРади не бажали собi такого перевороту, — визнавав один iз її представникiв Володимир Охримович, — ...був вiн свiдомим i намiреним почином тайного гуртка, що ...назвав себе «Вiйськовим Комiтетом»[357]. Значна кiлькiсть українських полiтикiв ставилася до збройного виступу негативно. Цим, очевидно, i пояснюється візит майже всiх українських провiдних полiтикiв до Вiдня, де їх за безрезультатними переговорами та консультацiями з австрiйським урядом застали першолистопадовi подiї, якi вiдбулися без їх участi й навiть несподівано для них[358].

Нi Українська Національна Рада, нi її львiвська делегацiя, за винятком окремих дiячiв, не мали нiяких контактiв iз Центральним Військовим Комітетом щодо пiдготовки повстання. І навіть ті політики, які більш–менш прихильно ставилися до планів вiйськових, у вирiшальний момент — пiд час здiйснення акцiї — пiшли додому спати[359]. Що ж до ЦВК–УГК, то найактивнiшими там були УСС, з приходом яких, власне, i почалася справжня праця.

Таким чином, незважаючи на значну вiддаленiсть вiд Львова, стрiльцi завдяки вирiшальнiй участi своїх представникiв — сотника Дмитра Вiтовского, керiвника ЦВК–УГК, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, якого сучасники називали «органiзацiйним мозком» та «конструктором–архiтектором» першолистопадових подiй[360], отамана Сеня Ґорука, начальника штабу УГК, поручникiв Iлька Цьокана, Богдана Гнатевича та багатьох iнших стали провідними виконавцями Листопадової нацiональної революцiї в Галичинi та творцями української державностi на захiдноукраїнських землях. При цьому слід пам’ятати, що революцiя була результатом тривалої пiдготовчої діяльностi, чiльне мiсце в якiй займали УСС. Звичайно, якби не прикрий випадок, пов’язаний із затримкою стрiльцiв у Чернiвцях, пiдсумки визвольних змагань могли стати iншими. Проте цей факт не применшує ролі стрiлецького леґiону. Бiльше того, вiн переконливо засвiдчує необґрунтованiсть будь–яких суджень про те, що створення i дiяльнiсть леґiону УСС були недоцiльними. Як показала практика, тодi нi українське цивiльне населення, нi вояки–українцi з австрiйської армiї не змогли дати зі свого середовища достатньо зорганiзованої сили, здатної реально вплинути на подiї. Такою силою були, незважаючи на всi недолiки й прорахунки, тiльки УСС.

Леґiон Українських Січових Стрільців протягом своєї дiяльностi в 1914—1918 рр. не тiльки перетворився у вiйськово–полiтичну формацiю, а й став джерелом розвитку нацiонально–державницьких поглядiв, якi оформилися у своєрiдну стрiлецьку iдеологiю. Логiчним результатом цiєї iдеологiї було те, що вона стала однiєю з головних передумов Листопадової нацiональної революцiї. Почавши вiд визвольної iдеї передвоєнного стрiлецтва, що тодi тiльки конкретизувалася, УСС уже на початку 1915 р. усвiдомили необхiднiсть систематичної нацiонально–полiтичної роботи, спрямованої на формування чiтких свiтоглядних орiєнтирiв і прiоритетiв. У процесi працi стрiльцi все бiльше переконувалися в утопiчностi сподівань на чужу допомогу, а тому шукали iнших шляхiв для досягнення своєї мети. Протягом 1915—1916 рр. вони дійшли остаточного висновку, що головним принципом створення української державностi має бути ставка на сили власного народу. Це переконання особливо зросло з початком революцiйних подiй у Надднiпрянщинi. Але для того, щоб загал народу зумiв чiтко усвiдомити свою iсторичну мiсiю та отримав змогу її реалiзувати, потрiбна була зорганiзована сила, яка б допомогла йому осягнути таке завдання. Основою цiєї сили стали Українські Січові Стрільці. Мов своєрiдний локомотив, вони постiйно пiдштовхували галицько–українське суспiльство та його провiд до рiшучiших дiй. I якщо гасло самостiйної України у 1918 р. набуло серед українства бiльшої, нiж у 1914 р., реальностi та його глибше засвоїла українська полiтична думка, то це вiдбулося насамперед завдяки тому, що воно вдосконалювалося не тiльки теоретично, а й шляхом збройної боротьби. Бо, за глибоким переконанням стрiлецтва, «iдея, що їй у жертву кров пролито i життє видано, нiколи не вмирає i з iсторичною конечнiстю мусить побiдити»[361]. Така думка була визначальною у стрiлецькому середовищi, i вона iстотно впливала на настрої українського суспiльства та його поводирiв.

Можливо, поразка захiдних українцiв у визвольних змаганнях iз поляками була заздалегідь зумовленою, бо тодi тривала боротьба мiж 3,5 мільйонами українцiв Схiдної Галичини та 18 мільйонами полякiв (Надднiпрянська Україна через ряд обставин не змогла істотно допомогти галицьким українцям). До того ж, як показали наступнi подiї, європейськi держави не прагнули бачити Україну, чи то Схiдну, чи Захiдну, а тим бiльше Соборну, своїм повноцiнним партнером, щоб, очевидно, не мати потенцiйного конкурента. Та головне тепер не це, а те, що знайшлися люди, якi взялися за, можливо, наперед програшну справу i своєю спробою визволити Захiдну Україну вiд iноземного поневолення та об’єднати її з Надднiпрянською Україною, окреслили етнографiчнi кордони українського народу, врятувавши його нацiональну гідність.