Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

Саме широке притягнення бідного й середнього селянства до справи управління в усіх сферах будівництва повинно бути обов'язком аґентів центральної влади, всіх партійних робітників, інструкторів і т. п. В тій-же цілі встановлення влади працюючих повинні бути приняті негайно міри до того, щоб не допустити переповнення радянських установ елементами українського мійського міщанства, котре нездатне розуміти умови побуту широких селянських мас і часто прикривається прапором комунізму.

Умовою допущення таких елементів як у лави партії, так і в радянські установи повинна бути попередня перевірка їх працьоздатности й відданости інтересам працюючих на ділі, і перш за все на фронті - в лавах дієвої армії. Скрізь і при всяких умовах подібні елементи повинні бути поставлені під суворий клясовий контроль пролетаріату.

З огляду на те, що велика кількість зброї, що є на Україні в руках сільського населення, як показав досвід, неодмінно, при неорґанізованности бідноти, перебуває в руках кулацьких і контрреволюційних елементів, що веде замість диктатури працюючих до фактичного панування бандитського кулацтва - головніщим завданням радянського будівництва на Україні є відібрання цеї зброї й зосередження її в руках робітниче-селянської червоної армії.

Завданням земельної політики на Україні повинно бути:

1. Повна ліквідація реставрованого Денікіним поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним і малоземельним.

2. Радянські господарства будувати тільки в необхідних розмірах, рахуючись з життєвими інтересами місцевого селянства.

3. В справу об'єднання селян у комуни, артілі, й т. п. суворо переводити політику партії, котра не припускає в цьому відношенні ніякого присилування, відносячи це виключно на вільне вирішення самих селян і суворо караючи за всякі спроби внести в цю справу початки примусу".

В цій резолюції російські комуністи стали вже на ґрунт не тільки прінціпіального, але й реального, фактичного визнання ваги національного питання. Ця резолюція є вже не голе "самоозначення", а втілення тяжкого досвіду в конкретні виводи. Тут уже чується плоть і кров живого переконання, а також бажання ті переконання здійснити реальними, конкретними, активними заходами. Словом, тут є вже почасти те, про що я писав у II ч. сеї праці, ще тоді, коли сеї постанови не виносилось, се-б-то, розуміння, що національне питання є питання соціального порядку, що бути не тільки ворожим, але й нейтральним у йому для дійсного соціаліста - неможливо.

І в цій резолюції міститься також признання всіх своїх помилок: і пятаковського імперіалізму, й окупаційної політики, й відсування селянства від влади, й диктатури незначної частини пролетаріату над усім робітництвом і селянством, і нехтування українською мовою, і одтирання української національности на зади, на другорядне (або й ніяке) місце; словом, признання всього того, чого боялась Директорія в своїй радіотелеґрафичній полеміці, з чим потім довелось боротись українцям-соціалістам і що, нарешті, мусіли признати самі руські соціалісти-комуністи.

2. Занадта об'єктивність? непевність переконання? чи тільки тактика?

Розуміється, резолюція є резолюція, а дійсність, факти можуть бути відмінними від резолюцій. Досвід революції в Росії й на Вкраїні доказав це, на жаль, дуже боляче.

І вже деяка непевність виникає при читанню листа Леніна до українських робітників і селян.

Ось той лист:

"Червоні війська заняли Київ, Полтаву, Харьків і побідно йдуть на Ростов. Необхідно винищити Денікіна, щоби забезпечити себе від найдрібнішої можливости нової навали на Україні. Панування Денікіна на Україні було так само затяжким, як і панування Колчака в Сибірі. Тяжкі лекції Денікіна наведуть українських робітників і селян на більш ясне зрозуміння завдань совітської влади, на зрозуміння необхідности більш твердого опору. На Україні, як рівно ж і в Великоросії, треба знищити цілковито панське землеволодіння. Крім цього завдання та инших завдань, спільних Великоросії й Україні, виникає питання, яке заслугує в цей час особливої уваги, питання національне - чи бути Україні окремою незалежною совітською республікою, чи злученою з російською республікою на засадах федерації, чи зіллятися Україні з Росією в одну совітську республіку? Незалежність України визнана всеросійським центральним виконавчим комітетом і російською комуністичною партією. Остаточно вирішити питання, чи зіллятися Україні з Росією, чи залишитися незалежною, чи бути в федеративному зв'язку, - має встановити всеукраїнський з'їзд рад робітників і селян. Як же належиться вирішити це питання? З погляду інтересів працюючих ми вороги національної ворожнечі, національних суперечок, національного відокремлення. Щоби повалити буржуазію всього світу, ми прямуємо до тісного об'єднання й цілковитого зілляння робітників і селян усіх націй усього світу. Капіталізм поділив народи на невелике число тих, що стоять вище над иншими й на невелике число тих, яких гноблять, тих, які залежать від инших. Віками збірали в собі пригнічені нації жадання визволення від великодержавних націй, такі, як нація українська від таких, як нація великоросійська. Ми хочемо добровільного союзу націй без жадного насильства. Не треба забувати, що буржуазія завжди прямує грати на національних струнах. Там, де починається націоналізм, там святкує контрреволюція. Хто роз'єднує тісний союз великоросійських і українських селян і робітників, той помагає денікінцям і капіталістам усього світа. Тому ми, великоросійські комуністи, повинні з великою увагою й суворостю нищити в своїх колах найдрібніші прояви великоросійського націоналізму, йти на уступки при незгодах з українськими комуністами - боротьбистами, коли справа тичеться національного питання. Але коли справа торкається пролетарської диктатури й пролетарської боротьби, тоді великоруські, українські а рівно ж і комуністи инших націй повинні бути впертими й завзятими. Перемогти Денікіна, знищити його, це одинока задача великоросійських і українських робітників і селян".

При читанню цього листа насамперед мимоволі виникає таке запитання.

В. Лєнін каже, що "незалежність України визнана всеросійським центральним виконавчим комітетом і Російською комуністичною Партією". Отже, ніби, нема вже про що балакати, нема для чого питати ще раз: "Як же належиться вирішити це питання?"

На віщо й через що Ленін запитує це?

Чи з занадтої об'єктивности? Чи з неупевнености в своїй власній прінціпіальній позіції? Чи це є тільки результат тактики?

Немов би з великої об'єктивности, безсторонности. От, мовляв, російська комуністична партія визнала незалежність України, вона, значить, уважає це справедливим, корисним, потрібним для пролетарської революції. Але ви, українські робітники, на це не вважайте й рішайте самі, як вам краще: незалежність, чи залежність (федерація, автономія чи повне злиття в "єдіную").

Але ж дивно: чого раптом таке недовірря до своїх власних постанов? Чого Лєнін не каже українським робітникам: російська комуністична партія визнала, що для справи пролетарської революції корисною й потрібною є форма радянської влади. Але ви, українські робітники, на це не вважайте й рішайте самі, як вам краще: чи радянська влада, чи парламентаризм, чи може, й гетьманщина.