Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

Натурально, ці жадання ховалися від кам'янецького Уряду, якому ся орієнтація так само загрожувала "ліквідацією", як і большевицька. Але в тому й була траґедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була "ліквідаційна" для одного, або другого, або й для обох разом. А ще траґічніще було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд, була "ліквідаційна", загубна для української державности. Була тілька одна орієнтація, яка, будучи "ліквідаційною" для цих урядів, могла бути корисною для народньої української державности - це орієнтація на Совітську Росію й Радянську Україну.

Але ні той, ні другий уряд не могли й не хотіли того признати. Вони не в силі були зрозуміти того, що вся українська державність вийшла з революції, революцією трималась і цілком од революції залежала в свойому дальшому істнуванню й розвиткові. Вони не розуміли того, що іменно ота Совітська Росія була найкращим забезпеченням можливости істнування української державности й не помічали того, що, борячись з Совітською Росією в спільці з Антантою, Денікіним, знесилюючи Совітську Росію, вони тим самим підрізували гиляку, на якій самі сиділи, що вони самі собі плели петлю, якою їх неодмінно, неминуче задушив би Денікін і та сама Антанта. Та не тільки їх, ці уряди, - це найменьча біда для українського народу, - а саму українську державність, саме оте забезпечення вільного розвитку національної душі нашого народу.

Цупко, з сліпою, чисто зоолоґічною жадностю тримаючись за владу, ці люди фатально, ніби за кару собі, самі себе тягли в загибель отими орієнтаціями. І з якою разом з тим моторошною самопевностю, хвастовитостю ці люди вихилялись і ставали в пози "єдиних спасителів України", "непохитних борців і героїв" на самому краєчку безодні, в яку самі себе отими орієнтаціями й вихиляннями штовхали.

Кам'янецький уряд почував, що галицький уряд не може бути вірним спільником його. Для галичан насамперед була Галичина, нафта, а потім усе инче. Вони могли дати свої сили на боротьбу за всю Україну тільки з тою певностю, що, здобувши велику Україну, неодмінно підуть зміцненими силами на здобування меньчої, Галичини.

А кам'янецький уряд як раз отої певности й не давав галичанам. Вся його політика підривала, убивала надію галичан на визволення свого краю. Бо кам'янецькі "діпломати", дістаючи весь час тільки недосяжний клапоть сіна від самої Антанти, не бачучи ні звідки реальної допомоги, хотіли здобути ту допомогу від... аґентів Антанти, від тої самої Польщи, яка вкрала, яка грабіжницьким способом видерла в української нації Галичину.

Кам'янецькі політики хотіли спекульнути як раз на тому самому Денікінові, на якого покладали свої надії галицькі політики. Вони хотіли налякати Польщу тим, чого так дуже хотіли галичане, се-б-то, що Денікін піде походом на Галичину й одніме її в поляків. Отже, казали вони польській шляхті, Денікін є ворог не тільки України, але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам'янецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами обстоювати самостійність української держави, бо це буде й для Польщи забезпеченням від замахів велитенської "єдіної-нєдєлімої", яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною. Кам'янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали цілий край.

От тут і було закопано собаку конфлікту між кам'янчанами й галичанами.

Щоб дістати хоч крихотку допомоги, кам'янчане повинні були з самого ж початку запевнити поляків, що ту допомогу не буде повернено проти самих же поляків. А це могло бути тільки в тому разі, коли б українці відмовились од усяких претензій і намірів вернути Галичину.

І коли кам'янецькі крутії запевняють, що вони не давали полякам ніяких обіцянь не претендувати на Галичину, а в той же час мали від них деяку поміч, то з цього можна вивести одне: або що польські політики надзвичайно простодушний, дурний народ, або ж... що кам'янецькі політики, "діпломатично" висловлюючись, ухиляються від правди.

Розуміється, кам'янчане мусіли з самого ж початку відмовитись од Галичини, щоб тільки поляки схотіли з ними балакать. І це підтвержується як ріжними "негласними", неофіціальними розмовами ріжних петлюрівських посланців до Варшави (інтервью П. Пилипчука, який виразно натякав на відмову від Галичини), так і всією дальшою офіціальною політикою Петлюр, Лівицьких і всієї кам'янецької влади.

Само собою, що така політика не могла бути до души галичанам. І надто тоді, коли з Галичини доходили вісти про жорстоке, люте, нелюдське катування польською владою українців, про сістематичне, розмірковане, планомірне винищування української людности молодого віку страшним інтернованням з навмисною, свідомою метою фізичної смерти його від голоду й хвороб у таборах.

Та й сама Польща не так то вже дуже боялась Денікіна. Їй треба було тільки порозумітись з ним щодо Галичини й тоді ніяких Україн їй не треба було, а особливо сильної, великої України, яка, розуміється, найбільше мала би претензій на Галичину. З своїх власних інтересів поляки не могли дуже зміцнювати українців, їм було вигідно мати їх як загрозу для Денікіна, як засоб примусити його відмовитись од Галичини. І тільки для цього й у відповідних до цього розмірах вони могли на свій страх, навіть без згоди Антанти підпомагати кам'янецькому урядові. Але з такою допомогою, розуміється, України не здобудеш.

І галичине це розуміли. А через те, не будучи так зацікавлені в істнуванню кам'янецької влади, як була зацікавлена вона сама, вони для врятування цієї влади не могли й не хотіли віддавати Галичини польській шляхті, а навпаки, шукали проти неї помочи в Денікіна.

І обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували, з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката - польській шляхті а другий у другого - Денікіна. Обидва продавали в неволю й визиск одну частину України за можність гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.

І через те згоди між цими двома злочинними урядами не було й не могло бути.

3. Останні ганебні конвульсії отаманщини.

Можливість узяти Київ трохи підняла надії й наддніпрянців і наддністрянців. Але неудача остаточно убила всякі надії в галичан і вони стали вже цілком свідомо, упевнено переговорювати з Денікіним.

Головними керовниками цієї акції були - в Парижі д-р Панейко, а на Україні диктатор Петрушевич.

А ще одним керовником були... хвороби, а особливо плямистий тиф, який, почавшись уже літом, усе більш і більше розвивався серед українського війська. Осінній холод, сльота надали ще більшої сили епідемії. Босі, неодягнені, виснажені салдати не мали великої відпорної сили цій хворобі й тисячами хворіли від неї. Медичної допомоги не було ніякої, санітарні умови були просто страшні, люди гинули гірше ніж од боїв.

Даремне кам'янецький Уряд благав-молив Антанту допомогти хоч ліками для хворих, - люта лихварка була глуха. І через кільки тижнів по взяттю Київа й виступу з його української боєздатної армії було не більше 6000 чоловік, у тому числі наддніпрянців тисячи дві. Більше 20.000 чоловік лежало хворими в шпиталях і казармах.