Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

І в залежности від тих чи инчих складових елементів повстанських ґруп, а також від причин, що викликали їх до життя, та ще від керовників їх, стояла й їхня соціально-політична чи національна фізіономія. І через те одна ґрупа визнавала Директорію, Петлюру; друга виставляла лозунґ української радянської влади й уважала Петлюру українським Денікіним; третя ні Петлюри, ні радянської влади, ні якої будь инчої влади не визнавала й просто билася з усіма, хто робив замахи на її околицю, на її хліб, худобу; четверта ж займалася тим, що сама грабувала населення, робила погроми й т. п.

Через те, не маючи ніяких документальних даних про ту чи инчу ґрупу, неможливо з певностю сказати нічого навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорожського; з оповідань других - це просто - бандит, безпрінціпний, антіукраїнець.

Те ж саме, приближно, говорять і про инчих ватажків: Зеленого, Ангела, Соколовського й т. д.

Але що з певностю можна сказати, так це те, що всі вони діяли цілком самостійно, кожен на власну руку, що вони не були поєднані одною спільною всім програмою, планом, тактикою. Це свідчить про те, що були серед них і ідейні люди, й просто невдоволені або бандити.

І так само з певностю можна сказати, що, як самостійна сила, повстанці, розкидані, не пов'язані одною волею й керовництвом, погано озброєні, не можуть мати рішаючого значіння для орґанізованої, урядової сили. Вони, дійсно, можуть роз'їсти ту владу, як шашіль їсть дерево, але повалити її не можуть, її валить друга сила, що ворогує з нею.

Через це орієнтація отаманщини на повстанців мала би рацію при двох умовах: 1) коли б сама отаманщина мала оту орґанізовану силу, і 2) коли б вона змогла пов'язати в одно всі повстанські ґрупи.

А коли сама отаманщина була ніби якийсь більший повстанський загін, без зброї, без одежи, без дісціпліни й з провокаторськими, розкладаючими елементами руської, денікінської офіцерні всередині самої себе, то думати про опанування других, майже таких самих загонів було безнадійною мрією.

І даремно хуторянка в своїх ґазетах підскакувала й підбадьорювала себе повстанцями; даремно самовтішала себе, що "весь український народ" жде її й отаманщину.

І ця орієнтація зрадила її, як і всі инчі.

4. Страшний сприятливий момент.

Був один момент у кам'янецької влади коли вона могла, дійсно, зробити користь для справи української державности, як би тільки вона в силі була відмовитись од своїх особистих інтересів і піднестися до ідеї взагалі української, а не отамансько-міщанської державности.

Цей момент був літом, особливо в серпні.

Повстанський рух знесилював київську совітську владу, утрудняв її економичне становище й дуже шкодив їй у боротьбі з її орґанізованими ворогами.

І російський совітський Уряд, і київський почали розуміти, що імперіалістична політика націоналістичної течії щодо України давала виразні, наочні, шкодливі наслідки. Українофільська течія стала все більш і більш перемогати як в Москві, так і в Київі. Наслідком того змінилось насамперед відношення руських комуністів до національної української культури. Справжні соціалісти з науки самого життя почали приходити до того переконання, що для успішного переведення в життя ідей соціалізму необхідно треба користуватись найлекшими, найпродуктивніщими засобами, се-б-то рідними кожній нації формами її культури.

Через те, як засвідчують самі українці (цілком не большевицького напряму), відношення київського радянського Уряду до культурних національних українських установ значно змінилось. З'явилась певна активність їх у цьому напрямі, а не тільки суха, прінціпіальна "рівноправність", яка, властиво, була умиванням рук у русіфікації. З'явилась навіть ініціатива самої влади в напрямі допомоги розвиткові всім культурно-національним заходам, особливо ж у шкільній справі. І оповідання самих українців, які працювали в установах київської влади, повні захоплення й навіть захвату від методів і енерґії комуністів. Деякі казали, що за цей короткий час (від зміни політики до виходу з Київа, три-чотирі місяці) ними було зроблено стільки для української культури, скільки за кільки літ не зробила б Директорія, що умови роботи в національно-культурній справі були без усякого порівнання кращі й продуктивніші, ніж при чисто-українській владі. І настільки це захоплення було щире, що ті люди, які працювали при київській владі, утікши з Київа при заняттю його Денікіним до Кам'янця, не могли вже жити в отаманському режимі й з усіх сил рвались знов до большевиків, (самі ніколи не бувши большевиками, а навпаки).

Та про це відношення київської радянської влади до української культури не могла навіть отаманщина нічого злого сказати, підтверження чого можна знайти в ноті кам'янецького уряду до Антанти, де він, говорячи про відношення Денікіна до українства й наводячи приклади його варварських учинків над українським словом, книжкою й школою, каже, що він "творить те, чого навіть наші вороги, московські комуністи, не дозволяли собі робити".

Отже ясно було, що в російських комуністів, а, значить, і в київському уряді наставала зміна в відношенню до українського питання.

З другого боку не було ніякого сумніву в цілях і намірах денікінської контрреволюції в цьому самому питанню. Підпоможений, озброєний, одягнений Антантою, Денікін, користуючись повстанським рухом, усе більш і більш натискував на червону армію, вибиваючи її з України. Він не ховав своєї мети: знищити робітниче-селянську владу й вернути панування кляс експлуататорських. Що ж до України й инчих держав, що повстали на окраїнах, усіх їх вернути в лоно "єдіної, нєдєлімої", при чому Україні навіть автономії не обіцялось.

Отже знов таки ясно було, хто такий був Денікін і чого від його можна було сподіватися. Кам'янецькій дрібно-буржуазній демократії й усій її владі, здається, легко було зміркувати, що їй самій, своїми силами не справитись ні з червоною армією, ні з денікінською, що наставав момент, коли, нарешті, треба було остаточно вирішити щось одне й у напрямі того рішення йти до кінця.

Здоровий, незаінтересований, навіть не соціалістичний, а просто об'єктивний розум повинен був би підказати таке рішення: вісім місяців орієнтації на Антанту, вісім місяців упадання перед нею, благання, цілування їй рук, вісім місяців сервілістичної служби її інтересам показали, що від неї ніякої помочи не може бути; що Денікін, Румунія, Польща то є та сама Антанта, то є її аґенти; що ради проблематичної й небажаної для самої Антанти української державности вона не вступить у конфлікт ні з одним із цих своїх аґентів, а тим паче з Денікіним; що б цей Денікін не виробляв з українством і які б люті наміри ні мав що до української державности й національности, Антанта за це не позбавить його своєї ласки й допомоги; словом, що з цього боку не може бути ніяких порозумінь, угод, бо для його українство ще більший ворог, ніж большевизм.