Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

І вони почали спокушати джентельменів українським хлібом, цукром, вугіллям, словом усім тим, за що з давніх давень роздирається й шматується з усіх боків Україну. Ці арґументи, дійсно, більше подобались лицарям "правди й справедливости", деяким з них аж очі й зуби розгорілись від передсмаку цих переконуючих доказів.

Але ... так-то воно так, та де ж той хліб, цукор і вугіль, у чиїх вони руках?

От-тут хуторянські "діпломати" й почули, що їм бракує ще одного, найголовніщого арґумента-сили. Дійсно, все те є, та в чиїх же воно руках.

Право дістається силою й боротьбою, а не переконуванням і випрохуванням. Економичні й міжнародні інтереси ріжних держав робили їх противниками й ворогами нашої державности. Отже треба було мати відповідну силу, щоб побороти всіх тих противників і примусити їх констатувати нашу перемогу, се-б-то визнати наше право на самоозначення.

А як тої сили не було, як під отаманщиною було теріторії на два-три повіти, то це й вирішувало всю справу. І ніяка діпломатія, коли б її провадили найґеніальніщі люди, не могла би нічого вдіяти.

І даремно всі ці місії старались представити весь український народ, як контрреволюційний, даремно запевняли, що він ненавидить большевизм, се-б-то своє власне повне соціальне й політичне визволення. Не помогало нічого й вихваляння дійсної контрреволюції в лиці отаманщини й її характерного виразника С. Петлюри, слуги західної імперіалістичної реакції проти східної революції. Даремно хуторянські діпломати намагались довести буржуазній Европі, що українська держава також може бути самою розбуржуазною державою. І зовсім наївно було для цього посилати капіталіста Марголіна як представника української буржуазії або зміняти голову парижської місії Г. Сидоренка на ґрафа Тишкевича, щоб доказати Европі, що й у нас є свої капіталісти й ґрафи.

Антанта пречудесно знала, що Марголіни й Тишкевичі в українській нації - білі ворони, що ніякої буржуазії й арістократії, національно-свідомої, подібної хоч би до польської або руської, такої, яка б з національного патріотизму хотіла своєї державности, - у нас не було. Антанті добре було відомо, що більшість української нації, дійсно, була большевицька, бо ця більшість була робітнича (селянська голота й частина мійського пролетаріату). Було їй також відомо й те, хто такий в дійсности був отой "національний герой", "український Ґарібальді", хто саме з ним ішов і хто разом з ним обороняв імперіалістичну Европу від найстрашніщого її ворога, большевизма. Знала Антанта й дійсну ціну цієї оборони, всю вагу її. Все вона знала, ця крівава, стара, лицемірна процентщиця.

І даремно витрачались колосальні гроші на ці місії, на інформацію розумної лихварки, на наївні спроби обманути її. Вона знала, що такої української державности, яка б соціально-рідна їй була, в цьому стані української нації утворити не можна. Вона вірила щирости місій, вірила, що вони хотять іменно такої державности, вірила, що всі українські Петлюри готові продати свій народ у вікове соціальне й економичне рабство європейському капіталові за таку державність, але що з того: нема тих кляс, на яких можна таку державність збудувати, нема панів, а на самих льокаях їх не виїдеш. Антанта цілком справедливо міркувала, що піддержка, оборона національної української державности в тій національно-соціальній структурі української нації, яка була в даний момент, була би піддержкою її соціального ворога. Антанта добре знала, що українські Петлюри - не большевики й вірні слуги її, але більшість української нацїї - большевики; і ці большевики, підтримані національно й державно Антантою, укріпляться, повиганяють своїх Петлюр і виженуть з ними й саму Антанту. Бо соціальна природа сеї нації була іменно така. (А що це так неодмінно було би, то на це Антанта мала докази: два рази вже українські селяне й робітники виганяли своїх "національних героїв").

От оці міркування, а також оті інтереси Росії, Польщи й Франції, про які вище говорилося, були причиною повної неудачи хуторянсько-отаманської діпломатії в Парижі.

І зовсім не те, що були там ті або ті особи, що так, а не инакше балакали чи поводились,-як це пояснюють деякі наївні самі оті хуторянські діпломати.

А також не "большевизм" українського отаманського Уряду, як то поясняли не менш наївні праві українські діячі. Коли руські представники "єдіної, нєдєлімої" лякали Антанту українським большевизмом і називали навіть отаманщину большевизмом, і коли навіть де-хто з Антанти удавав, що вірив у те, то це ще не значить, що й самі руські й Антанта не вміли розріжнити, де саме є український большевизм і яка ріжниця між отаманщиною й большевизмом. Вони говорили й удавали в своїх цілях і інтересах.

А дрібнобуржуазні політики страшенно від того хвилювались, турбувались, оглядали себе з усіх боків, старанно зчищали з себе всяку порошинку, яка могла б здатися большевицькою й, де тільки можна було, гаряче запевняли й присягалися, що українська влада, їй-богу, не большевики, що С. Петлюра, голова Директорії, голова Верховної Влади, самий запеклий, давній, відомий контрреволюціонер, що він ще й тоді й тоді був найвірніщим другом Антанти, що вся українська влада до останнього "іздиханія" буде орієнтуватись тільки на Антанту й до повного загину битись а її ворогами, большевиками.[38]

Мало того: українські "діпломати" за кордоном, посли по ріжних державах, занепокоєні упертим неґативним відношенням Антанти до української державности й по міщанській своїй простодушности вірячи, що головна причина лежить у "революційности", в "большевизмі" української отаманської влади, з'їжжаються на "державну нараду" (в серпні, в Карлсбаді) і вирішують, що єдиним рятунком для української державности є зчищення з себе всяких підозрілих і шкодливих "революційностей" і сформування приличної влади, коаліційної.

Головним оборонцем, ініціатором і референтом цієї ідеї був... соціаль-демократ М. Порш, отой самий, що під час Ц. Ради так гаряче виступав проти коаліції, який стояв за владу "робітників, селян і салдатів", який складав такі революційні, резолюції, в яких грозився імперіалістичній Европі соціальною революцією.

Міщансько-отаманська влада в Кам'янцю, діставши цю постанову наради послів, а також донесення своїх діпломатів з Парижу, теж захвилювалась і почала чиститись. "Трудовий прінціп", яким бавились есери, як діти бавляться старою пощербленою, нікому не страшною шабльою, було в них вирвано й викинено. Замісць того всім слухняним антантським діткам було витягнено з скрині української революції стареньке, панське убраннячко й пристойненько начеплено на них-парламентаризм, демократизм, загальне виборче право, самоврядування, все так, "як у людей", як у самої пані-Антанти.

Але... і це убраннячко не помогло. Як порші та всі инчі поршивці не обчищалися, не прибіралися, Антанта не міняла свого відношення. Єдине, що вдалося в неї "добитися", це-"федерації", того самого, що ми вже й при Гетьмані мали, коли українська державність стала цілком буржуазною. От цю саму "федерацію" Антанта пропонувала з Колчаком, Денікіним, Маклаковим, Сазоновим і всіма инчими руськими "національними героями".

Наддністрянських же політиків вона одсилала до польської шляхти порозумітися в справі Галичини, для якої вироблявся "Статут". П'ятеро старих реакціонерів, представників злочинного імперіалістичного ладу, ладу насильств, грабіжництва, експлуатації й убийств міліонів людей, так звана Вища Рада, ці перші кандітати на лаві підсудних народнього суду, віддавали цілий народ на катування, на умисне, планомірне винищування його найбільш свідомих, активних елементів своїм вірним слугам. Статут Управління Східною Галичиною віддавав українську націю в повне володіння польської шляхти. Спочатку на 15 літ. Це з тим розрахунком, що, як оживе російський велетень, щоб йому можна було заткнути пельку цією нещасною Галичиною. Коли ж виявилося, що на оживлення не дуже багато надій, Франції удалося схилити Вищу Раду розтягти строк на 25 літ. І, нарешті, коли надії на воскресення мерця зовсім упали, Галичину було віддано Польщі в цілковите й необмежене часом розпорядження.

Розуміється, для Антанти важно було берегти всяку силу, яка боронила її від большевизму. Українська отаманщина й хуторянщина були вірними й безплатними слугами. Дійсно, вони своїми грудьми стримували натиск східної революції. Отже не корисно було ослабляти цих слуг, однімати в них охоту далі, стримувати той натиск.

І через те Антанта хитро, дійсно-діпломатично водила за ніс хуторянських "діпломатів", не одштовхувала їх рішуче, допускала їх у свої передпокої, дозволяла їм балакати, доказувати, удавала, що хитається, вагається, посилала їх до Маклакових, Сазонових, словом, усякими способами підтримувала в них маленьку надію. Так у деяких країнах роблять з ослами: щоб вони охоче бігли й везли вагу, їм перед носом (але так, щоб вони не могли дістати!) вішають клапоть запашного, смачного сіна; осли тягнуться з усіх сил до цього сіна й, самі того не помічаючи, везуть хазяйську вагу.

Таким антантським ослом була весь час українська кам'янецько-демократична влада, а клаптем сіна служила політика Антанти.