Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

Розуміється, тут німецький ґенерал, чи то-пак Гетьман пішов проти демократичних засад. Але німецький ґенерал міркував, очевидно, так: закони й права в державі залежать від того, хто має силу; сила тут моя, отже мої й закони й права; а чи не один біс, хто їх буде опубліковувати, - Установчі Збори чи один який небудь чоловічок, якого я назву Гетьманом? А що з одним чоловічком справу вести легче й зручніще, ніж з великою ґрупою людей, яка любить багато говорити, то в цьому німецький ґенерал переконався вже з досвіду Ц. Ради.

Ріжниці й не могло великої бути, бо "законодавча", рішаюча й направляюча сила не мінялася й лишалась усе тою самою-німецькою, мілітарною, імперіалістично-клясовою силою.

4. Zu spat.

Таким чином у соціально-політичному відношенню в початках перевороту настала тільки та ріжниця, що реакція, приведена Ц. Радою з німецьким імперіалізмом на Україну, прибрала більш виразних, отвертих форм. На німецьке командування вже впливали реакційні, буржуазні кляси, але основа "демократичної" української державности, дрібне селянство, все ж таки ще не було виразно загрожене.

Більшою небезпекою загрожувало з національного боку. Коли б до власти німецький Гетьман, чи то пак: ґенерал, покликав неукраїнський елемент, то тим самим, майже механично, влада перейшла би в руки не тільки ворогів українства, але й ворогів дрібного селянства, се-б-то в руки великої аґрарної й промислової буржуазії. З національним характером влади тісно, неподільно в'язався й соціальний її характер.

Це стало ясним українським політичним партіям у перші ж дні по перевороті. Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лап реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького ґенерала.

І треба правду сказати, німецький Гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений ним "отаман" міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового Правительства, себ-то переважно до есефів. Але ж вони називалися "соціалісти-федералісти" й дуже різко одштовхнули "отамана". Правда, сама фіґура цього прем'єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що псіхолоґічно есефів легко було зрозуміти.

Також з псіхолоґічного боку можна зрозуміти й їхню прінціпіальну позіцію що до зроблених їм пропозіцій. Вони брали участь у Ц. Раді, в цьому Парламенті української держави, вони, правда, різко крітікували його діяльність, але вони з самого початку його істнування тримали разом "єдиний фронт" і разом ділили все добре й зле цього орґану. І раптом брутальна рука німецького ґенерала задушує цей Парламент і передає всю владу якійсь нікчемній, нікому невідомій постаті якогось руського ґенерала. І той ґенерал пренахабно звертається до них, щоб вони йшли разом з ним творити волю брутального насильника-німця.

Розуміється, псіхолоґічно зрозуміле те обурення, з яким було есефами одіпхнено приятельську руку "отамана" міністрів Устимовича.

Але тільки з псіхолоґічного погляду це зрозуміло. З національного ж та навіть з соціально-політичного поглядів вони, по суті кажучи, не мали великих підстав одкидати німецько-гетьманські пропозіції. Адже вони самі були й проти "соціалізації землі", й проти тої невиразної й безладної політики, яку провадила Ц. Рада в співробітництві з німецьким ґенералом. Вони самі хотіли зміни майже в тому самому напрямі, що й було зроблено німецьким штабом.

От тільки не мали на увазі Гетьмана. Але як же бути в буржуазному громадянстві без "верховної" влади? Коли Ц. Раду розігнати (проти чого, властиво, есефи дуже не протестували б), то хто ж мав бути на її місці? Очевидно, якась одна персона. Але не Айхгорн же? Він і так був увесь час найверховніщою владою. От і було вибрано руського ґенерала Скоропадського. Бо хто ж винен українцям, що вони не хотіли дати свого гетьмана, коли до їх зверталося, навіть до самих есефів?

А що це "гетьман", а не презідент, так це ж для українців повинно було бути ще приємнішим, бо це ж була стара українська традіція, це підкреслювало національний характер української держави.

Такі пояснення давав німецький ґенерал і через "отамана" Устимовича й потім через "отамана" М. Василенка, якому було доручено "за неспособностью" Устимовича складати кабінет міністрів.

Ні, есефи не могли одважитись. Вони дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі рішити, вони скликали на нараду представників инчих українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів.

Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього.

Серед представників есдеків був і я. Я належав до тої ґрупи, яка під час Ц. Ради домагалась виступу соціальдемократів з Правительства. Пробувши весь час "житомирського сидіння" Ц. Ради на теріторії занятій большевиками й вертаючись потім до Київу, я мав змогу знову проїхати через усю Україну й безпосередньо чути й бачити настрої широких мас. І тоді вже для мене було ясно, що з німцями приведено соціальну реакцію й що Ц. Рада упала в очах народу ще нижче.

Тепер же, коли лоґічний розвиток утворених самою Ц. Радою відносин у державі привів до її загибелі, мені й моїм товаришам здавалось, що обов'язком кожного українця є рятувати з пожежі все, що тільки ще можна врятувати, а не одходити на бік з революційною фразеолоґією на устах.

Було два способи активного рятування: іти в народ, піднімать серед його повстання проти насильників і збройною силою виганяти їх, або йти до тих самих насильників і ціною власного пониження одпихнути набік руську буржуазію, що простягала руки за владою. Перший спосіб без усякого сумніву був і чистіший, і революційний, але в тих умовах зовсім не здійснимий.

Другий же спосіб був немов "практичнійший". Прихильникам його здавалось, що повстання проти п'ятьсоттисячної німецької армії не дасть ніяких позітивних результатів, бо німці повстання моментально задушать, а як воно буде провадитись українцями, то з помсти й страху до них усю владу буде передано чорній руській реакції.

Тим паче, здавалось, повстання не матиме успіху, що Ц. Рада загубила серед народу всяку сімпатію й за неї широкі маси не рискнуть вступати в нерівну боротьбу з такою силою, як німці. Ці думки підтвержувались тим "спокоєм", з яким було майже скрізь по Україні принято звістку про переворот.